Василь Добрянський - Трибунал апостолів

– Ну що ж…

Микола поплював у долоні й гахнув кувалдою по цеглі. Потім ще раз. І ще. І ще. Стіна глухо застогнала, але не подалася. Вона не падала, ніби старе дерево, що його тримало глибоке й міцне коріння. Може, й справді під нею були такі фундаменти, що доходили до Дніпрових джерел. Або кам’яні підземелля, про які давно забули. Фортеця трималася за небо й мовчки терпіла тортури. Хлопець перехрестився, ніби сивобородий дячок над труною тата, і невиразно пробурмотів: «Свят-свят-свят…»

– Стій! Мабуть, досить, – зупинив його Давид. – Чуєш, що ніякого звуку нема?

Унизу, в кущах, дзявкнув пес, огризаючись. За хвилю три собачі тіні вибігли на стежку й попливли, понуро похиливши голови, униз, до Дніпра. «Вони живі чи мертві? – подумав отерплий хлопець. – Що я тут роблю, Господи?..»

– Бий тут! – показав на наступну арку Анохін.

На ріці заревів пораненим биком гудок пароплава. Нічне повітря аж здригнулося від вібрації. Зляканий сич у верховітті старої акації стріпнув крильми й глухо пугукнув. Сьогодні йому випала неспокійна ніч. Тічка собак, дзявкаючи, побігла назад, у місто…

– Чекай. Не можу. Руки тремтять, – тамував серце в горлі Микола.

– Ото ще!.. Дай сюди!

Анохін вихопив кувалду й сам гупнув по цеглі. Інструмент відскочив, вирвався з рук і вдарив його по ногах.

– Телепень!.. Київський!.. Дурна була твоя мама, що народила тебе, – прошипів, присівши. – Помічник безголовий… Ти хоч що-небудь можеш зробити по- людськи?

Микола підхопив молот і почав гамселити, немов знавіснів. Стіна не подавалася, уламки цегли сипались у траву. Іноді спалахували іскри, коли в кладці траплявся камінь. Перейшов до наступної арки й знову загупав, наче здобув друге дихання чи позбувся страху, що сидів кошеням на спині й колов пазурами шкіру. «Нема ніяких мертвяків, – заспокоював себе. – І скарбу нема. Все це вигадки дурного Анохіна». Він розчаровано подумав, що таки справедливо майстер Діденко не любить російського підбурювача…

Раптом молот провалився в порожнечу. Хлопець із розмаху ще раз ударив, вибиваючи цеглу з арки.

– Стій! Стій! – підскочив до нього Давид. – Відійди. Не закидай цеглою.

Нахилився над проваллям, чиркнув сірником, освітлюючи діру в стіні.

– Я так і думав! Так і знав! – вигукнув пересохлим голосом. – Ченці не збрехали.

Скинув із плеча речовий мішок і почав діставати з тайника знайдені предмети. Вони тихо подзенькували, падаючи.

– Що там, Давиде? – витягнув мокру від поту шию Коля – щойно вбив з десяток комарів, які закружляли над ним.

– Те, що треба, – буркнув Анохін і звівся, відділився від муру. – Ану поглянь. У тебе довші руки. Може, я чогось не досягнув…

Хлопець із трепетом зазирнув у глибину провалини. Шаснув рукою в темряві – нічого не намацав. У ніс ударило цегляною пилюкою.

– Нема. Нічого нема, – розчаровано відповів і пчихнув.

– Подивись уважніше, – наполіг Давид.

Микола відчув, як йому запекло зліва в боку. Млість ударила в ноги, і він заточився, впав на молот, що лежав біля фортечної стіни. Груди охопила обручем задуха. Він спробував звестися, але не зміг, бо тіло почало німіти. Зірки над головою закрутилися й полетіли одна за одною кудись у темряву, туди, де тік Дніпро. Намацав мокру від крові сорочку й злякано осягнув, що там, на боку, біля серця, б’є бурхливе джерельце, жене його сили в пісок. Спробував затулити рану пальцем, але заціпенів од страху, бо йому війнув запах рубаного м’яса. Того самого, що приголомшив його з татової труни…

– Головне правило революції – жодних правил, – нахилився над ним десь від самого неба, з якого вкрав зорі, Анохін. – Колю, ти гарний хлопець. Але краще померти, ніж жити таким дурнем… Ми беремо з собою тільки сильних і жадібних до життя. Прощавай!

Затягнув на мішку шворку й завдав на плече. Скарб зойкнув, ніби заплакав, що потурбували його віковий спокій. Волохата постать Давида похиталася п’яним скоморохом униз, до міста. Але Коля вже того не бачив. Він іще почув, як до нього підбіг бродячий пес і лизнув у щоку. Потім чотирилапий присів біля тіла хлопця і утробно завив до порожнього й важкого від чорноти неба. Те завивання потонуло в сонному диханні скам’янілого до переживань Києва.

На ранок стрілочник Корній Бебеха, проходячи повз третє ремонтне депо, зазирнув у прочинену браму й побачив майстра Адама Діденка, який сидів на підлозі, притулившись до колеса паровоза. На грудях чорніла пляма крові, що зрадливо розповзлася по конопляній сорочці й стекла калюжею на масну долівку. Калюжа почала чорніти й гуснути. А відкриті очі чоловіка вкрилися сіточкою тріщин, немов висхлі озерця, з яких втекла жива вода.