Василь Добрянський - Трибунал апостолів

– Ні-ні, не поспішайте, я ще не все сказав, – наполіг Бусло. – У нашій мотивації є логіка.

Начальник осібного відділу розповів, що до затвердження Антонія всеукраїнським собором гетьман Скоропадський ієрарха не визнає. Ясновельможність дуже злиться, бо з його думкою не порахувалися. Керівник держави вважає, що вище духовенство не підходить народові, яким йому доводиться опікуватися. Воно майже всуціль чорносотенне. Поспішливе обрання Антонія Храповицького на київську кафедру проведене великоруськими церковниками, а сам владика є чорносотенцем старої школи, який ні до чого доброго не здатний, окрім як запроторити до тюрми, розстріляти, звернутися до поліції зі скаргою на своїх прихожан. Але отут і заковика. Антоній завітав на Інститутську, 40, у штаб гетьмана з проханням про допомогу. Просив ретельно розслідувати вбивство племінника Гната Березовця. І Скоропадський опинився в незручній ситуації. Нелюбов до архієрея не може завадити об’єктивності. Ба, навіть навпаки. У цій ситуації, щоб його не звинуватили в упередженості, ясновельможний просто вимагає старанного й швидкого слідства. Він згадав про Клима Жеграя і запропонував послати в Білу Церкву його.

– Але це, як ви здогадалися, ще не все, – нахилився через стіл Дмитро Бусло. – Павлові Петровичу зателефонувала з Білої Церкви графиня Марія Браницька і попросила врятувати її від чоловікової бабусі Олександри Браницької, яка померла рівно сімдесят років тому.

Жеграй надовго застиг поглядом на обличчі гетьманського розвідника, намагаючись зрозуміти, чи він не жартує. Проте «таврійський дворянин», що лазив в одеські катакомби до маніяка, тримав серйозну міну й очей не відводив.

– Привиди повертаються, – буркнув Клим. – Це та Браницька, чоловік якої генерал Ксаверій Браницький, запросивши на банкет Івана Ґонту і Максима Залізняка, віроломно арештував їх?

– Історія вже все поділила, що могла. Не нарікайте на неї.

– Еге ж. Однак обділеними залишаються одні й ті ж…

– Совісними. – Бусло підняв догори вказівний палець. – Ви ж совісний, капітане?

«Це треба було спитати мого батька, актуаріуса чотирнадцятого, найнижчого, рангу – судового писаря повітового суду, якому на старості хвороба покрутила пальці, Івана Даниловича Жеграя, спадкоємця славного роду Івана Ґонти», – подумки відповів йому Клим.

У результаті зради Браницького засудили гайдамацького сотника до страшної страти. Кати планували два тижні з нього знущатися. Дерли шкіру, а він сміявся. Розлючений генерал-екзекутор не витерпів того сміху і вже на третій день наказав стратити Ґонту. Потім почалося переслідування нащадків і родичів бунтівного ватажка. Спадкоємці Ґонти з села Розсішки, ховаючись від влади Браницького, поміняли прізвище на Максименків. А прадід старого актуаріуса чомусь став Жеграєм. Ніхто не міг пояснити, звідки взялося це прізвище. Поки одного разу київський професор Сидір Жовтинський, якому сищик розшукав украдену річ, не пояснив: «Жеграй – це козацький вартовий на далекій степовій залозі, – на підтвердження вчений розгорнув товсту книгу. – Він першим повідомляє товаришів про небезпеку. Запалює вогонь». Помовчавши, додав: «І першим, як правило, гине».

– Совість до лову примар не має жодного стосунку, – відповів сердито капітан. – Потрібно зберігати здоровий глузд.

– Я, Климе Івановичу, як ви бачили, ще нічого не пив, – заспокоїв капітана начальник осібного відділу. – І розумію деяку… екзальтацію старої графині. Але не можу відмовити їй у допомозі. Вона стверджує, що Олександра Браницька, племінниця князя Григорія Потьомкіна і, подейкують, позашлюбна дочка імператриці Катерини II, ходить ночами по дому й шукає серце свого улюбленого дядька. Кажуть, що колись графиня таємно перевезла прах Потьомкіна з Херсона в Білу Церкву, в парк «Олександрія». А серце помістила в золотий ковчег…

– Дмитре Петровичу, ви себе чуєте? – дражливо перебив його сищик. – Чим ви там займаєтеся у своєму осібному відділі? Я ще не проводив слідства з давно померлою марою!..

– І не доведеться, – запевнив іронічний Бусло. – Ясно, що з графині хтось знущається. Потрібно викрити шарлатанів, які лазять по будинку й шукають скарби сімейства Браницьких. Ніч і жадоба тепер правлять деякими людцями… Браницькі живуть у Білій Церкві півтораста літ. Мають чимале господарство – понад сто тисяч десятин землі, цукрові, цегельні, миловарні заводи, парові й водяні млини, конеферми, магазини й лікарні. Хлібні контори сімейства в Ліоні та Марселі є визначними центрами хліботоргівлі в Європі. До речі, зараз німці на місці купують у неї пшеницю по сім карбованців п’ятдесят копійок за пуд. Владислав Браницький, чоловік графині, нинішньої власниці маєтку, служив виночерпієм царського двору. Поставляв із кримської «Масандри» в Санкт-Петербург вина. У Білій Церкві збудовані численні винні погреби. В січні цього року, коли почався червоний наступ, солдати зі штабу колишнього Першого українізованого корпусу гетьмана Скоропадського, а також вільні козаки, які його підтримували… І ще всяка босота, що по ходу пристала… Немов збісилися. Кинулися шукати скарби графів Браницьких. Збили замки на винних погребах і напилися до безтями. Купалися у вині. Потім розграбували літній маєток в «Олександрії» і спалили. Тепер там стоять руїни…