Василь Добрянський - Трибунал апостолів

Останній рік він не пив і не курив. А були ж часи… Коли звільнили з поліції, не просихав. Кабаре «Бі-Ба-Бо», трактир «Хлопушка» Міхновського, що біля Лук’янівської в’язниці, кафешантан «Шато де Фльор» та інші заклади такого типу до цих пір не поміняли столи, де сидів розжалуваний капітан. Він діставав червінець і пришпилював його виделкою до стола, показуючи побігачеві-халдею, що має за що пити. І замовляв штоф горілки, пригощав усіх, хто бажав. Діставав мічений хрестом патрон і горлав, що вжене його у Гришку Лабаза, кровного ворога, який утік від закону. Часто офіціанти випроваджували п’яного Жеграя за двері, щоб не заважав пристойним людям відпочивати. Зранку в роті було так гидко, ніби пасти для взуття наївся. Проте гулянка різко урвалася, коли одного досвітку, після пиятики, він запалив люльку й схопився за груди. Задуха страшним болем втяла легені. Він відлежався на підлозі, сам-один, забутий усіма й нікому не потрібний. І не помер. З тих пір зарікся: ані тютюну, ані алкоголю. Лише карамельки «Кетті Босс», що полегшували дихання.

Бусло клацнув пальцями, підкликав Жору, замовив кримського червоного вина. Офіціант послужливо кивнув і щез. На Клима не подивився умисне.

– Климе Івановичу, ви віруючий? – запитав Дмитро Петрович, розважливо глянувши у вічі капітанові.

– Ні, в мене хвора печінка, – сердито буркнув Клим, прикидаючи, куди хилить гетьманський розвідник. – Я естет… Насолоджуюся кожним прожитим днем.

– Чомусь я так і думав, – охоче погодився начальник осібного відділу. – Але запитати мусив. Зараз же розвелося усіляких… атеїстів, соціалістів і безбожників. Кричать, що вони боги. Що перед ними влада заборгувала… І грабують наліво й направо. Нахапатися не можуть, наче перед кінцем світу.

– Бережіться людей віруючих, бо в них є боги, які все їм пробачають. – Клим зрозумів, що Бусло прийшов надовго, сьогоднішній вечір належатиме йому. – О-о-о, як я вас чекав, шановний Дмитре Петровичу!..

Він хотів цей стогін видати за сарказм, але не забезпечив відповідною мімікою. Бусло показав, що прийняв вигук за щире почуття. Ледь помітна усмішка ковзнула у його вилинялих вусах.

– Невіруючих також слід остерігатися, – хмикнув, – бо в них нема бога, який їм хоч щось забороняє…

– До чого… цей вступ? – зацікавився сищик. – Кажіть прямо.

– Тут така справа… Нагальна. Невідкладна, – посерйознішав начальник осібного відділу. – У Білій Церкві вбили паламаря Преображенського собору…

– Це не по моїй парафії, – розчарувався Жеграй.

У церковні справи ніколи не встрявав. Для цього у поліції були спеціалісти, які розумілися у питаннях віри й релігій. Грабіж мануфактур, убивство на київських вулицях, викрадення людей і пограбування банків чи страхових агентств – це його. Колись розшукав елементарну річ – поцуплений пушкарем [6] Пушкар – брехун, обманщик, шантажист, вимагач, злочинець, який бере жертву «на пушку». Сьомою Глевацьким із робочого стола годинник цукрозаводчика Терещенка. Він промисловцю був дорогий, наче амулет, бо підписував під його бій важливі документи.

– Не поспішайте, є нюанси, – наголосив Дмитро Бусло. – Паламар Гнат Березовець – близький родич митрополита Київського і Галицького Антонія, в миру Олексія Храповицького. І тут уже… переходимо до політики. Його ясновельможність пан гетьман дуже не хотів, щоб Антонія садили на київську митрополію. Владика – надто затятий русофіл. Не визнає ані найменшої самостійності українства. Навіть слухати не хоче про перехід церковних обрядів на українську мову. А в нас – Українська держава. Церква має підтримувати владу і не йти проти неї. Один зазнайкуватий писака, який постійно критикує пана гетьмана, справедливо визначив суть Антонія. Цитую по пам’яті з газети «Нова Рада»: «Обрано людину, що зробила собі репутацію найзапеклішого обрусителя й реакціонера».

– Дмитре Петровичу, мені нецікаво, – перебив його капітан. – На цей раз обійдетеся без мене. Я не знаю, як правильно хреститися. Вмію тримати в руках револьвер і влучно стріляти. І ще викривати різних бандюг та вбивць… Колись умів добре розбиратися в людях. Тепер бачу, що ні.

Він мав на увазі свій провал із конспірацією. Проте сказав це не зі зла, а з метою простої констатації факту: новопостала державна варта вчиться працювати. Та й сам, якщо бути відвертим, розслабився. До нього давно не проявляли інтересу Яїрові мисливці. Може, про «Жеграєву руку» й винагороду вже забули…