Василь Добрянський - Трибунал апостолів

– А я за вами не скучив, – тим же веселим тоном відповів.

– Цілий день нічого не їв, – потер долонями в передчутті вечері незваний гість. – Климе Івановичу, тут смачно готують?..

– Не раджу. Он німці дезінфікують шлунки горілкою. Після печеної телятини…

Бусло скривився, ніби йому нагадали про вкрай неприємну обставину. Гетьман Скоропадський прекрасно розумів стабілізуючу роль німецьких військ, але ніяк не міг забути, що ще кілька місяців тому воював проти них. Тож закликав своїх штабістів тримати нейтралітет. А розвідникам акуратно, не викликаючи підозри, вивчати їхню потугу. Сам радився у важливих справах із генерал-фельдмаршалом, головнокомандувачем групи військ «Київ» Германом фон Ейхгорном. Усі контакти з німцями замкнув на собі. Хоч з українського боку за порадою в німецький штаб бігали опозиціонери Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Сергій Єфремов, Панас Андрієвський – і російські монархісти, які порізно пропонували повалити гетьманат. Зокрема, ходокам дуже не подобалося слово «гетьман». Винниченко сердито казав товаришам: «Скоропадський розвісив у себе по покоях позичені з музею портрети гетьманів і, щоб іще більше показати українцям, який він щирий патріот, почав учити свого “наслідника престолу” Данила української мови». Нехай вже був би президент, тільки не гетьман. На це їм відповів історичною фразою начальник штабу німецьких військ в Україні Вільгельм Ґренер: «Zu spät» [5] Надто пізно ( нім. ). .

– Е-е-е-е… Вмієте ви заохотити. Апетит пропав, – спохмурнів Дмитро Петрович. – Вам добре, ви сюди ситий приходите…

Клим запитально підняв брову.

– Гарні люди доповідають, – задоволено хіхікнув начальник осібного відділу. – Ви на обід ходите у вегетаріанську їдальню, що на Золотоворітській, 9. Їжу там готують на свіжому коров’ячому маслі. П’єте фруктову воду «Калінкін»…

– Дмитре Петровичу! – обурено вигукнув Жеграй. – Це вже переходить усілякі межі!

– Але коли вам вегетаріанство набридає, то забігаєте в «Курляндську їдальню». Це на розі Столипінської, поряд із аптекою Тарковського. Там за шістдесят копійок можна порозкошувати… Для розваги іноді відвідуєте вар’єте «Максим», де блазні співають частівки з критикою гетьмана та уряду. Я вам заздрю. У вас упорядкований режим. Невимушене й веселе дозвілля. А мене мучать болі у шлунку. Кручуся, немов білка в колесі. Зранку виходжу з квартири, вночі повертаюся. І нерідко самим гарячим чаєм підкріплююся. Не дивуйтеся, любий капітане. Поки ви думаєте і зважуєтесь, ми відновлюємо освідомчий і розшуковий відділи. І, як бачите, успішно.

– Натравили на мене своїх псів?

– Каюсь. Грішний. У мене до вас постійний інтерес, – сумирно опустив очі керівник осібного відділу. – Такі кадри не мають пропадати.

– Я не прагну влади, – буркнув капітан.

Ресторан «Континенталь» став йому немилим. Відчував себе роздягненим, голим. Скільки старань – і все дарма. За ним стежать усі київські філери і, можливо, профури-шестірки пані Лахоцької. Він думав, що найкраще ховатися на людях.

Саксофон Фадея Немета з Одеси злякано зойкнув, як дика гуска на озері в Купецькому саду, і замовк. Музикант поклав інструмент на рояль і сів до столика перепочити. Ковтнув із келиха шампанського, що перетворилося на гірке ситро, й заплющив очі. На його вже немолодому обличчі з підпухлими від мундштука губами застигла неприхована зневага. Він бачити не міг ресторанну публіку, для якої грав.

– Знаю, – кивнув Бусло. – Ви терплячий. А всі, хто прагне влади, нетерплячі. І нестерпні…

Чоловік, мабуть, згадав когось зі штабу гетьмана. Біля Скоропадського крутилося безліч військових російської армії, які не втрачали надію десь прилаштуватися, пересидіти непевний час і саму незалежність Української держави. «Відомо ж: раби не шукають волі, вони шукають нових хазяїв», – із гіркотою подумав начальник осібного відділу. Погляд його втратив лагідний поблиск.

– Страшно нестерпні… Ніби оси перед морозами. А влада – також примхлива пані. Обирає тих, хто її негідний. Хто не заслуговує…

– Людина, як шабля: або вона робить свою справу, або вона тупа. І влада тут ні до чого…

– Климе Івановичу, – знову звеселів Дмитро Петрович, – як ви дивитесь на те, щоб ми випили по келиху червоного? Масандрівського?.. Тим паче, що в мене виникли якісь… робочі асоціації.

Клим промовчав, даючи згоду. Цілком очевидно, що Бусло не випадково з’явився в «Континенталі». Такі зустрічі спонтанними не бувають.