Василь Добрянський - Трибунал апостолів

Але не це стривожило й приголомшило капітана. Занепокоїло інше. Його посилають, неначе в глибокий тил ворога. Або в чужу країну.

Біла Церква ніколи не була надійним містом для влади. Там завжди гуртувалися бунтівники.

Невже аж такі погані справи в гетьманового уряду?

У квартирі на 1-й лінії Батиєвої гори, 23, яку винаймав у продавця парусини й полотна Овсія Болдіна, Клим наспіх зібрав «саквояж слідчого», запроваджений ще легендарним начальником розшукового відділу Георгієм Рудим. Той був новатором у слідстві й розшуку, відкрив у Києві першу в імперії кримінально-експертну лабораторію з використанням дактилоскопії та хімічних аналізів. Наприкінці лютого, якраз у період безчинств Муравйова, недолюди з фінками зарізали Рудого в місцині з виразною назвою «Собача стежка» біля Жіночого медичного інституту. Чого старий поперся туди пізнього вечора? Хто його покликав?.. Кияни з настанням темряви залазили у свої нори й носа не висовували. А він опинився темної пори на «Собачій стежці». Одна дрібна газета у кримінальній рубриці написала про вбивство старого колезького асесора – і на тому інтерес суспільства до Георгія Рудого вичерпався. Ніби й не було відомого чоловіка. Навіть колишні колеги, бодай з професійної солідарності, не взялися за розслідування. Щодня у Києві – сотні трупів. Хто такий Георгій Рудий, відставний царський слідчий, щоб виділяти його серед багатьох інших? Немає царя – немає і його слідчих. Гірка іронія долі: той, хто розслідував насильницькі смерті, сам потерпів від насильства.

Клим вирішив формувати саквояж слідчого з прикидкою на те, що до нього хтось залізе чужий. А деякі речі з портфеля можуть розвінчати дрібного комівояжера з продажу гасових ламп і страхового агента Миколу Федоровича Портенка, який неждано приїхав у Білу Церкву. Кинув улюблений бінокль «Flamarion», за допомогою якого розглядав об’єкти, що викликали його зацікавлення. Це ж зручно – не наближаєшся, але все бачиш. Прихопив і кишеньковий ліхтар. «Гм, гасова лампа добре, а електричний ліхтарик краще», – усміхнувся. Після деяких вагань узяв «детективний» фотоапарат «Kodak Brownie» у формі шкатулки та хімічні реактиви. Ці речі універсальні, можуть бути в будь-кого. Не відмовився і від збільшувального скла. А от щіточку й вугільний порошок для дактилоскопії, два парики й торбинку з фарбами та кремами для гримування залишив удома. Вони надто промовисті, можуть виказати. Старий записник Полянської паперової фабрики з потертою зеленою обкладинкою також може знадобитися. Вкинув пляшечку перекису водню, ним корисно заливати дрібні рани. Не забув одеколон неповторного запаху «Дралле», яким по-чоловічому щедро поливав себе, коли виходив у місто або збирався до охайних дівчат пані Лахоцької. І, звісно, прихопив украй необхідні для доброго самопочуття дві металеві коробки карамелі «Кетті Босс». Він звик до них, як курець до тютюну. На розмальованій бонбоньєрці, що продавалася за 20 копійок, розпутно усміхалася червоногуба дівиця. Вона б точно не пройшла конкурс у порядний дім матусі Лахоцької. Жеграй механічно розкрив коробку і вкинув у рот льодяник. Забобонно вірив, що м’ятний смак «Кетті Босс» пожвавлює його розумові здібності. Так дехто обожнює каву і наділяє її надприродними можливостями.

Солодка карамель не допомогла. Згодом він про цей момент згадає й гірко усміхнеться. Клим таки вирішив їхати в авантюрну подорож, запропоновану Дмитром Буслом.

У поїзді безліч селян із торбами намагалися пхнути його в груди, щоб не заважав проходити. На благородну обстановку годі було й сподіватися. Війна до непристойності спростила порядки й звички. Люд масово зірвався з насиджених місць і кудись мандрував. Поїзд пропах вугільним гаром і давно не праним одягом. Краєм ока зауважив, що з другого боку вагона мучився молодик із таким самим саквояжем. Жеграй міг поклястися, що на застібці його шкіряного портфеля витиснуто філігранний напис: «Казимир Шелль». Як і в нього на «саквояжі слідчого». Незнайомець у діловому костюмі впрів, із голови увесь час сковзав капелюх. Зрештою, він зняв його й закинув на полицю.

Промайнуло брудне передмістя Білої Церкви і дивний дім, що поєднав у собі коричневі балкончики швейцарського шале із зубчастими фортечними баштами, – літньої пори тут жила акторка імператорських театрів Настасія Зберовська, спадкоємниця славного роду гетьмана Самійла Зборовського. Для російських реалій її предки змінили тільки одну літеру в прізвищі, щоб ніхто не згадував бунтівного минулого. Акторка отримувала високі нагороди з царських рук, роз’їжджала по світу з гастролями, а в літній резиденції бувала рідко. Взимку 1918 року чимало європейських газет під крикливими заголовками надрукували її заяву, в якій Зберовська гнівно стверджувала, що жодна революція не відбере у неї дім над Россю. Навчена бідою інтелігенція Києва гірко посміювалася й знизувала плечима. По всіх парках і цвинтарях міста височіли спільні могили, куди скидали розстріляних Муравйовим киян. Хочеш – живи, якщо зможеш перебувати серед гніву черні, що скипіла.