Ілларіон Павлюк - Білий попіл

Він замовк, і знову запала тиша. Анна відвернулася, втупившись поглядом униз, де, вочевидь, вирувала ріка її спогадів.

– Мені тоді було шістнадцять. За півроку до того в місто прийшла холера. Про цю хворобу тоді мало хто чув… Просто люди почали згорати, вмирати у власних нечистотах… Батько називав це брудною смертю. «Брудну смерть Бог посилає брудним людям, – казав він. – Тримайте душу в чистоті, тому що Він усе бачить». А потім захворіла сестра.

Анна замовкла.

– Вона померла? – урвав тишу сотник.

– Так.

Анна знову поринула в спогади, відтак продовжила сухим безживним голосом:

– Він убив її. Інакше я не можу це назвати. У нашому місті був лікар. Індус. Він лікував холеру солоною водою й вугіллям. І багатьох зумів виходити. Багатьох. Але до сестри батько відмовився його підпускати.

– Але чому? – здивовано вигукнув я.

– Бо індус був нехрещений. І той фанатик сказав: «Ні». Сестра померла в мене на руках…

Анна знову звела вологі від сліз очі на сотника.

– А тієї ночі… Тієї ночі, коли я наштовхнулася на Соломію… Я побачила на ній хрестик. Хрестик Хоми, Назаре! Я злякалася… Злякалася, що він перетворить нашу дочку на фанатичку… Таку ж одержиму релігією, як і мій батько… Я не хотіла, щоб так сталося… Якби тільки можна було все повернути…

Анна, не дивлячись на нас, пішла сходами вниз. Я дивився, як вона ступає сходинками, майже не згинаючи колін, і чекав, що жінка ось-ось упаде й покотиться… Але Анна спустилася й пішла до дверей.

– Хто перший захворів на холеру в Білому Попелі? Хтось, хто повернувся на хутір разом із вами та Анною? – запитав я сотника.

– Марфа, – кивнув сотник.

– Отже, ви привезли хворобу зі собою. Ось вам і демон з віями.

Сотник хитнувся, і Котелку довелося підставити йому своє плече.

– Тут нічим дихати, – сказав старий.

Ми спустилися сходами. Коли вже опинились у передпокої, знадвору долинуло тихе іржання, а потім – цокіт копит, що поволі стишувався.

– Вона втікає! – стривожився Котелок, і в його погляді промайнула готовність кинутися в погоню.

– Нехай… – видихнув сотник.

За хвилину ми вийшли за тяжкі двері дому. Я підпер одну зі стулок дерев’яним чопком, і ми вивели сотника на ґанок.

Сонце хилилось до обрію й підсвічувало все м’яким оранжевим світлом. Сотник із насолодою вдихав на повні груди, наче не міг напитися, і його бліде лице трохи віджило й зарум’янилося.

– Дивіться! – раптом голосно гукнув Котелок, і ми побачили Анну. Вона сиділа верхи, зупинившись просто під воротами маєтку.

– Що вона робить? – здивовано вигукнула Настя.

Анна, незграбно намагаючись втримати рівновагу, звелась у стременах і, піднявши руки, щось зав’язувала чи, може, розв’язувала на арці брами.

Мабуть, ми б і не встигли її врятувати. Але, правду кажучи, жоден із нас не ступив у її бік і кроку. Коли Анна знову всілася в сідло, від арки над її головою й до шиї тягнулася тонка чорна смужка. Наче недбалий мазок художника… І хоч з такої відстані важко було щось розгледіти, проте я й секунди не сумнівався, що це кінські віжки. Анна поправила вузол на шиї, витягнула ноги зі стремен і щосили вдарила коня по крижах…

Сотник відвів погляд. Настя заплакала і за мить уткнула лице мені в плече, бо не мала сили дивитися на конвульсії тіла в зашморгу.

– Поплач, люба, поплач, – сказав сотник. – Боюся, що ті, хто тут перед нею бив поклони, не зронять по ній і сльозинки.

Він ступив крок до будинку, спираючись на руку Котелка, та потім повернувся до нас.

– Пробачте мені. Пробачте, якщо зможете… І… Бережи її, Хомо. Бережи. Вона мені – як дочка…

Сотник уже заходив у дім, коли додав, не обертаючись.

– І ось що. Благословення в батьків усе-таки попросіть. Але в разі чого – нікого не слухайтеся! Не слухайтеся, не бійтеся й не озирайтеся!

І Настя міцно-міцно стиснула мою руку.

Дякую моїй дружині за янгольське терпіння.

Вибач, рідненька, що я постійно був однією ногою в іншій реальності, а ти – змушена проводити вихідні в світі «Білого Попелу», а не там, де хотілося тобі.

Дякую моєму другові письменнику Михайлові Бриниху.

Друже, твої поради виявилися безцінними, а переклад українською – перевершив мої найкращі сподівання!

Дякую іншому другові, режисерові та продюсеру Володимиру Рибасю.

Не уявляю, де ти береш сили пам’ятати всіх героїв та сюжетні повороти, а на додачу – критикувати все це чи підтримувати… Але без тебе я б, напевно, здурів наодинці з отим усім!