Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Скажи мені, – тихо звернувся він до неї. – Наша Соломія… Це правда, що вона… Що ти її… Що вона – сестра Насті?

Я чекав, що Анна обуриться чи хоча б випручається з сотникових обіймів, але вона навіть не поворухнулась.

– Так і є, – прошепотіла. – Марфа сказала, що дівчинка народилася майже мертва. Батьки б нізащо її не виходили. Не за їхніх умов… А ми могла дати їй шанс… Я вирішила, що як вона все ж таки виживе – це буде подарунок для нас обох… Божий подарунок… Пробач… Яка ж я грішниця… Пробач мені…

Сотник всадовив Анну на стілець, опустившись перед нею на коліно, і щось зашепотів на вухо, втішаючи.

Я споглядав цю зворушливу сцену, й мене напосіли суперечливі почуття. Анна справляла враження беззахисної та щирої жінки… І це просто не могло бути правдою. Вона стала переді мною на коліна, а весь мій життєвий досвід переконував, що такого не буває: тільки не вона, тільки не така жінка, як Анна. Це була гра, розрахована перш за все на сотника, який, вочевидь, теж не міг повірити, що це можливо.

Варто визнати, грала вона бездоганно.

– Я все життя мордувалася… – казала Анна. – Я ж розуміла, що повелась на спокусу… Але я любила нашу дочку понад усе на світі…

– Знаю, – шепотів сотник. – Я знаю…

– Я карала себе за те, що скоїла… – вела далі Анна. – Пам’ятаєш… Ти вимагав… Забороняв мені ходити в молільню…

– Я не міг дивитися потім на твою спину…

– Це хоч трохи тамувало біль! Але я боялася, безтямно боялася зізнатись тобі.

– Ти боялася, що я не прощу?

– Боялася, що ти мене виженеш. А я не можу жити без тебе, Назаре…

Їхня розмова була така осібна… Така важлива для них обох… Закортіло просто вийти й лишити їх на самоті. Але я швидко оговтався й голосно відкашлявся в кулак. Коли вони обернулися до мене, сказав:

– У мене лише одне запитання. Останнє, так би мовити… Хто ж убив Соломію Засуху?

Вони розгублено перезирнулися.

– Просто я обіцяв дати відповідь сьогодні, – нагадав я сотникові. – І не хочу гаяти часу. Гадаю, вам теж цікаво буде почути про мої здогади.

Сотник підвівся, обпершись на спинку Анниного стільця. Вона вишукано витирала сльози.

– Чи могли б ви принести сюди той камінь? – попросив я.

Сотник вийшов з їдальні. Менш як за хвилину він повернувся з полотняною торбою в руках. За ним увійшов Тимко й знічено став у дверях.

Старий виклав на обідній стіл знайому вже каменюку з характерними бурими плямами.

– На місце… – здивовано мовив Тимко й ступив до столу, та сотник жестом зупинив його.

– Ось клятий камінь, – сказав він.

– Дякую, – і я повернувся до Анни. – Звідки взялась ця каменюка? Ви стверджуєте, що знайшли її під старою вербою. Я нічого не наплутав?

– Насправді, – Анна шморгнула носом, – Тесля взяв перший-ліпший камінь з річки й вимазав його Соломіїною кров’ю. Я й гадки не маю, як і чим убили нашу дочку…

– Узяв із річки? – перепитав я, хоча, звісно, добре все розчув з першого разу.

Це було фіаско.

Я розраховував упіймати Анну на брехні, як свого часу викрив брехню пупорізки, коли завважив, що на пагорбі немає ніякого каміння… Натомість сам себе загнав у глухий кут.

– Ну ось, – стенула плечима Анна. – Більше таємниць немає.

Сотник чекав, що я скажу далі, та я мовчав. Тимко раптом пробурмотів своє звичне: «На місце, на місце…» – й спробував забрати камінь зі столу.

– Облиш його, Тимку, – сотник притримав слугу за лікоть. – Не треба.

Той знічено відступив і, витягнувши ганчірку, заходився витирати з меблів білий пил, що налетів за ніч.

Надворі зацокотіли копита, рипнув старий віз. Незабаром у коридорі показалася Настя. Вона вбігла в їдальню, схопила мене за руку, притиснулася. Сотник поглянув на неї, та не зронив ані слова. Анна ж навіть оком не повела…

– Поки не забув… – звернувсь я до сотника. – Хочу попросити вас відпустити Олеся. Якби не він, ви б не дізналися навіть цієї частки правди.

Відвівши погляд, сотник кивнув:

– Настю… Відімкни підвал…

Він видобув зв’язку ключів і кинув їх дівчині. Настя вийшла.

– Хомо, – мовив сотник. – Якщо тобі є ще що сказати – кажи.

Протягом кількох довгих секунд я гарячково намагався відшукати в пам’яті бодай одну зачіпку. Сотник нетерпляче стукав закаблуком об підлогу. Я відчув, що втрачаю контроль над ситуацією, та на думку однак нічого не спадало.

– Якщо сказати нема чого, – мовив він, – тоді твої послуги нам більше не потрібні. Не знаю, чи мають для тебе значення якісь вибачення… Спасибі, що прояснив це діло і… Гадаю, ти зрозумієш мене, якщо я попрошу тебе покинути нас просто зараз.