Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Хто її вбив?! Хто вбив мою донечку?!

Камердинер дурнувато вибалушив очі, а на губах його показалася дивна усмішка.

– Кажи! – сотник струсонув його так, що могла б і голова відірватися.

– Він мертвий, – сказав я старому.

Той розтиснув руки, і труп Теслі впав на бруківку. В очах сотника був відчай. Він обернувся до мене, і питання: «Що далі?» – було наче написане в нього на чолі.

– Ваша дружина – вона знає відповідь, – сказав я. – Більше ніхто.

– Анно! – сотник випростався, оглянувши площу. – Анно!

Та її ніде не було.

– Де вона?! – прокричав він.

Звідкись пролунало несміливе: «Мабуть, вернулася», – та ні я, ні сотник так і не побачили, хто це сказав.

– До маєтку! – гукнув він.

– І чимскоріш, – додав я.

Він підійшов до свого коня. Схоже, лють відпустила сотника, і сили щезли разом з нею: він наче вмить зістарився на десяток років. Притиснувши до себе поранену руку, човгав по брукові старий дід.

Ми підійшли до воза, до якого були прив’язані Настя й моя мати.

– Хомо! – вигукнула мама, побачивши мене.

– Розв’яжіть їх! – наказав сотник, навіть не спинившись. – Страти не буде!

Я махнув їм, та сам підійти не зміг, бо довелося тримати попід руку старого, – інакше б він просто не втримався на ногах.

– Куди ви? – запитала Настя.

– У маєток, – сказав я, та більше нічого не став пояснювати.

Сотник уже відв’язав свого коня.

– Зможете триматися в сідлі? – запитав я.

– Дивись, не відставай, – буркнув сотник, хоча його бліде обличчя підказувало мені, що їхати доведеться помалу.

Неподалік жував траву рудий скакун покійного Лисиці, і я вирішив, що цілком можу вважати його своїм трофеєм. Застрибнувши в сідло, що було не так легко зробити з вивихнутою рукою, я швидко наздогнав сотника.

– А де Олесь?

– У підвалі… Він зрадив мене…

– Аж ніяк, – заперечив я.

Сотник просто кивнув у відповідь, що могло означати тільки одне: будь-які розмови краще відкласти на потім. Він поскакав риссю, а я намагався триматися поруч, щоб не дати йому звалитися на землю.

Під кінець нашої недовгої подорожі сотник помітно примлів у сідлі, і я ледве встиг підхопити його здоровою рукою вище ліктя.

– Варто перепочити, – запропонував я.

Він мовчки погодився. Я зіскочив з коня й допоміг сотнику спішитися, потім відвів його в тінь. Старий знеможено сів під деревом, притулившись потилицею до стовбура.

– Наче й не так багато крові втратив, – сказав він. – А в очах темно…

– З маєтку немає іншої дороги? – запитав я.

– Ти ж не хочеш сказати, що моя жінка тікатиме з власного дому… – пробуркотів він.

– Ваша жінка вже покинула вас напризволяще. Як гадаєте, чому?

Сотник мовчав. У грудях йому засвистіло, а бліде лице взялося червоними плямами.

– Думаєш, Анна має на меті щось інше? – запитав сотник.

– Інше, ніж що?

– Ніж просто виставити тебе вбивцею.

– Ви ж знаєте, що так. Питання лише в тому – що саме.

Сотник повернувся до мене:

– А що, по-твоєму, я знаю?

У його голосі не лишилося й сліду звичної затятості.

– Принаймні те, що ваша жінка навмисне створила тут культ, який поневолив людей.

– Треба зважати на наслідки, – спокійно відповів сотник. – Анна порятувала їх від холери.

– Авжеж. Я так розумію, що білим попелом вона назвала сіль і, може, ще соду, а чорним – звичайне вугілля, й саме цим лікувала хворих. Поки що кращих ліків од холери не придумали. Плюс – тільки кип’ячена вода для пиття. У цьому сенсі вона й справді жива. І – дезінфекція рук оцтом. Хоча хлороване вапно було б ще краще. Зате оцту у вас, як у власника винарень, повнісінько…

– Хомо, не все так просто! Все це навряд чи допомогло б, якби не відповідні обряди!

Я здивовано зиркнув на нього.

– Жартуєте?

– Аж ніяк. Ти, звісно, знаєш, скільки життів забрала холера в Києві…

– Тому що там ніхто не додумався креслити білі кола довкола ліжок?

– Зараз ти можеш сміятися з цього, а тоді, в церкві, коли Соломія встала з труни, ти й сам накреслив коло.

– Опійний настій, яким мене напоїли, спричинив галюцинації. А тіло Соломії дістали з труни люди, які не вірили у Вія, як не вірить у нього і ваша жінка. Це, між іншим, відповідь на запитання, чому тієї ночі сторож не побоявся ввійти до церкви, де буцімто об’явився демон. Невже Анна і вас обвела навколо пальця?

Я приготувався до чергового спалаху сотникової люті. Але – ні. Старий беззвучно плакав, і горошини сліз котилися по його щоках.