Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Ваші взаємини були засновані на брехні від самого початку, – сказав я.

Він втомлено поглянув на мене.

– Про що ти?

– Ви, либонь, і самі про це здогадувалися. Тільки не хотіли вірити. Соломія – не ваша дочка.

Старий витріщився на мене, роззявивши рота, наче риба, та не знав, що сказати.

– Тільки не треба мене переконувати, що це ніколи не спадало вам на думку, – сказав я. – Як і те, що рідна сестра вашої Соломії, Настя, з’явилася в маєтку не випадково, а тому, що так нагадувала вам дочку.

– Я гадав, вони просто схожі… – сторопіло мовив сотник.

– Справді? І тому ви навчили її грамоти?

Він відхилився на стовбур дерева і заплющив очі.

– Ви привезли в маєток геть юну Анну на тих умовах, що й усіх інших дівчат. Та вам довелося надовго покинути дім. А вона наслухалася тут історій про те, скільки її попередниць так і не змогли подарувати вам дитя. І, як жінка кмітлива, зрозуміла, що шансів стати батьком у вас немає. Вона вкрала для вас Соломію, підбуривши порятовану від холери пупорізку, – я підвівся й відв’язав наших коней.

– Коли я її сюди привіз, – приглушено сказав сотник, – то відчув, що закохуюсь у неї дедалі більше… І що не хочу відпускати, – байдуже, народить вона чи ні… Але якось справді довелося поїхати надовго. Через півроку я повертався, твердо намірившись негайно просити її руки. Ну, а вона… Вона винесла мені на ґанок дочку… Нашу дочку… Що тут скажеш… До того ж, якби не вона, весь хутір вимер би від холери… Хіба ж я мав бодай якусь причину їй не вірити…

Я мовчав, залишивши його на самоті з цим запитанням. Сотник закліпав і знову заплющив очі. Минуло ще півхвилини, а потім я запитав: повільно і чітко, щоб він почув кожне слово:

– Хто вбив вашу дочку, пане сотнику?

– Я не знаю… – хрипко мовив він.

– Тоді зберіться на силі й залазьте в сідло. Нам краще не зволікати.

Біля ґанку старий тяжко зліз із коня, та в очах його вже не було сліз. Він зціпив зуби, наче перед останнім боєм, і рушив до дверей.

– Анно! – його голос луною котився по дому.

Я увійшов за ним й аніскільки б не здивувався, якби Анна вже давно накивала п’ятами. Сотник піднявся на другий поверх, а я оглядав перший, наближаючись до їдальні.

Анна зненацька вийшла назустріч. Побачивши мене, вона застигла так, ніби я тримав у руках власну голову.

– Не підходь! – вереснула вона. – Рятуйте!

Мене трохи збентежила її поведінка.

За моєю спиною загрюкали по сходах сотникові каблуки.

– Назаре, що він тут робить? – перелякано вигукнула Анна, тицьнувши в мене пальцем.

– Анно… Як вмерла моя дочка?

Вона глибоко вдихнула, щоб відповісти, але затнулась, розгублено позираючи то на мене, то на сотника.

– Що? – нарешті запитала вона. – Що ти довідався?

– Анно, – сотник гарчав, як пес на прив’язі. – Як вона померла?

У коридорі з’явився Тимко. Він витріщився на нас і перелякано кліпав очима, притиснувшись до стіни.

– Я знаю тільки те, що мені розповіла Марфа! – з відчаєм у голосі викрикнула Анна. – Що Солька прийшла тієї ночі вся закривавлена…

Сотник заціпенів.

– Ти ж казала, що вона померла в тебе на руках!

І тут Анна заплакала. Її ноги ослабли, й вона тихо сповзла по стіні, сівши на підлогу. Губи тремтіли, рот викривився, на неї раптово впала немічна старість.

– Я обманула тебе. Я проспала… Пся крев! Я проспала смерть свої донечки… Не почула Марфиних криків… Коли вона розбудила мене, Соломія вже була мертва. І я все знаю тільки з її слів… Що ти взнав, Назаре? Хто вбив нашу донечку?

Сотник узяв Анну на руки й відніс у найближчу кімнату – їдальню.

– Чому ти втекла з хутора?

– Я боялася твого гніву, Назаре…

– І чому я маю гнівитися?

– Я ж оббрехала Хому… Я була переконана, що то він… Більше ж нікому! Вона ж бігала до нього мало не щовечора… Я просто хотіла, щоб убивця не зміг відкараскатися. А вийшло, що через мене ти двадцять років шукав не того…

Анна жалісливо дивилася на сотника. В очах її стояли сльози, і здавалося, що покаяння її безмежно щире.

– Пробач мені… – сказала вона сотнику. – Я тільки хотіла покарати вбивцю…

Сказавши це, Анна повернулася до мене.

– Хомо… Чи маю називати вас Тарасом?.. Я не знаю, якими словами чи вчинками можна спокутувати те, що я накоїла. Я вкрала у вас півжиття.

І раптом вона стала переді мною навколішки. Я взявся піднімати її, та сотник мене випередив. Він міцно обійняв Анну, відгородивши її від мене широкою спиною, ніби я зараз становив небезпеку для його любої дружиноньки.