Ілларіон Павлюк - Білий попіл

Анна мовчала.

– Що такого могла утнути Соломія? – я підійшов ближче, нахилившись до її обличчя. – Занадто гучно гамселила в двері? Своїм риданням не давала вам спочинку?

Останні мої слова були сповнені зневаги.

– Вона верещала! – раптом вигукнула Анна. – Кричала на всю горлянку про свою ганьбу! Ганьбу, в якій ти винен!

Сотник запитально поглянув спершу на неї, потім на мене.

– Вона була вагітна, – пояснив я.

– І шляхетні панни про таке мовчать! – закричала Анна. – Мовчать, а не верещать на весь дім! Я не вірила. Бог свідок – не вірила! Аж поки Марфа все підтвердила.

– І ви почали її бити?

– Що за маячня! Я лише хотіла позбавити її від плоду! Ця паскуда заявила, що збирається народжувати байстря, й відмовилася пити Марфин відвар. Ми намагалися її присилувати… Марфа тримала, а я розтискала зуби… Ложкою… А потім вона примудрилася вирватись – і впала… Головою об цей камін… І дурна Марфа сказала, що Соломія мертва! Я не знала, що вона ще була жива! Вони взялися залагодити діло без мене! Удвох із Теслею!

Повисла тяжка тиша.

– Ні, – раптом тихо сказав сотник. – Утрьох. Ви взялися залагодити це утрьох. Витягнули камінь, відвезли мою дочку під стару вербу, притягнули туди Хому… Але нещасна Соля була ще жива. І навіть заїхала тому кнуряці по голові, захищаючи того, кого любила…

Сотник підняв очі й пильно поглянув на Анну. Потім раптом ступив до неї й ухопив за горло. Він стиснув їй шию, і в очах Анни промайнув правдивий жах.

– Чому ж вона втікала? – прошепотів він. – Ніколи не повірю, що Соломія покинула би Хому, – хіба тільки заради порятунку власного життя й життя дитини в своєму лоні! Але ж ані Тесля, ні Марфа не насмілилися б на вбивство без тебе! О, ні!

Сотникова рука стиснулася ще сильніше.

– Ти теж там була! – сказав він. – Була на пагорбі й наказала їм зробити це!

Вона була там. Анна стояла під старою вербою, й у місячнім сяйві її лиховісна постать скидалася на саму смерть.

Я сидів на землі й дивився на застигле бліде лице своєї Соломії, хоч і не мав сили усвідомити, що саме я бачу.

– Влий йому ще настоянки, – звеліла Анна.

Тесля сів переді мною навпочіпки і, взявши за потилицю, почав заливати мені в рота щось гірке. Я не міг чинити опору і просто ковтав, щоб не захлинутися. З кожним ковтком світ наче віддалявся, а тіло мене більше не слухалось.

Раптом я почув глухий звук, і Тесля, тихо застогнавши, впав на траву. Соломія кинулася до мене, випустивши з рук тяжкий камінь.

– Хомо! – шепотіла вона. – Хомо, що з тобою!

Вона тримала в руках хрестик, що я їй подарував. Шворка, на якій він висів, була розірвана. Соломія поклала хрестик на мою долоню й затиснула її, з надією поглянувши на мене. Ніби сподівалася, що хрестик поверне мені силу і я встану. Встану – й ми просто підемо звідси. А я все намагався сказати, що за її спиною стоїть Анна, – але не міг. Силкувався видихнути: «Тікай…» – але губи мої навіть не ворухнулися.

– Підводься, – сказала вона. – Вставай, будь ласка…

Цієї миті Соломія звела очі й побачила Анну. Вона встигла здивовано вигукнути: «Мамо?!» – коли, отямившись, застогнав Тесля – він поволі підводився. Соломія кинулась до каменя, та камердинер уже встав, горою нависнувши над тендітною дівчиною. І тоді вона закричала. Її відчайдушний крик сполошив нічних птахів і зворохобив псів у найближчих хутірських дворах.

– Убий її! – сказала Анна.

Соломія кинулася тікати, прудко, мов ящірка, вислизнувши з-під ніг здорованя. Він рвонувся за нею, але перечепився об камінь і впав, втративши кілька секунд.

– Марфо! – гукнула Анна.

Пупорізка чекала внизу. Як на свої сорок років, це була міцна й жвава жінка. Високо підібравши спідниці, вона побігла Соломії навперейми, наче справдешній хорт. А Соломія, звернувши зі стежки, кинулася через кущі до річки. Незабаром пролунав гучний сплеск.

Майже відразу з іншого боку пагорба залунали чоловічі голоси: хтось біг сюди. Тоді Анна підняла камінь і поклала мені в руку. Я вже не тямив, що відбувається, й просто сидів, втупившись у закривавлену каменюку. Потім вона вислизнула з моїх рук, лишивши криваві сліди на долоні… Анна підібрала з землі флакон опійної настоянки і, швидко спустившись з пагорба, щезла…

– Але ж вони її не вбили! – крикнула Анна, намагаючись вирватися з залізних сотникових пальців. – Вона сама втопилася! Сама… Впала й захлинулася просто там, в очереті!

Сотник іще дужче здавив їй горло, Анна захрипіла. Її губи побіліли, а коліна підігнулися. Вона б упала на підлогу, якби сотник не притискав її шию до стіни.