Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Потрібна допомога? – запитав я сотника.

Він похитав головою. Говорити йому ще було тяжко.

– Чому ти не втікаєш? – запитав він, щойно віддихався.

– Бо я не вбивав вашу дочку.

Він підійшов до мене й поглянув так, ніби вперше бачив.

– Я б не вистояв проти чотирьох, – сказав він, розгублено оглянувши поле бою.

– Це ж ви тоді заступилися за мене – вранці після вбивства? Бо ж ніякі друзі не змогли б протистояти вашому гніву, якби ви вірили, що вбивця – я.

– Так, – кивнув сотник. – Але зовсім не тому, що вірив у твою невинуватість. Я просто хотів розібратися.

– А жертвопринесення, – я вказав поглядом на ешафот. – Це ідея вашої жінки?

Сотник промовчав.

Здаля залунали крики та шум – це, озброївшись після втечі, поверталися хуторяни.

– Послухайте, – сказав я. – Я знайду вбивцю. Сьогодні.

Сотник звів на мене очі.

– Якщо ти не знайдеш… Вони вимагатимуть твоєї смерті. Навіть якщо я повірю тобі…

– Сьогодні, – повторив я.

Він подумав іще мить. Потім рішуче кивнув.

– Що для цього потрібно?

Я полегшено видихнув.

– Скажіть для початку… – тихо запитав я, підійшовши до сотника ближче. – Тільки відверто. Петро та Василь – двоє чоловіків, які прибігли на Марфин крик, – це справжні свідки?

– Себто?

– На поминках були ж люди, які просто виконували свої ролі, так же ж? Наприклад, подруги Соломії, молодші за неї років на двадцять. Чи ваш святитель води Варфоломій. Цей коваль, я так зрозумів, надів рясу вперше в житті.

– Ваша правда, – відповів сотник. – Та якраз щодо Василя та Петра можете не сумніватися, ці – справжні.

– Тоді настав час вам дещо взнати. Коли вашу дочку шукали й не могли знайти там, біля старої верби, вона була в річці. Мертва.

– У річці? Як так?! Вона ж під ранок прийшла додому!

– Вона не приходила.

– Що ти намагаєшся мені сказати?

– Те, що й стара Марфа збиралася сказати мені, перш як вистрибнула з вікна: ваша жінка брехала вам. Соломія не могла прийти під ранок додому і назвати мене вбивцею. Вона вигукувала моє ім’я, тому що кликала мене на допомогу, коли тікала з пагорба. Жіночий крик, який чули Василь і Петро, – насправді був не Марфин. Адже Марфа стояла за пагорбом. А звідти, хоч як голосно репетуй, до крайніх хат не докричишся. Жіночий вереск – то був крик вашої дочки, коли вона отямилася під старою вербою.

– Навіщо ж їй було кричати, якщо…

– Якщо, за словами Марфи, я тоді вже спав безпробудним сном п’яниці, – закінчив я його запитання. – Відповідь знає третій, хто від самого початку був на пагорбі.

– Третій? – здивувався сотник.

– Просто підіграйте мені зараз! Довіртесь – і підіграйте!

Я відшукав серед тіл на площі камердинера Теслю. На мою превелику радість, він іще дихав, хоча й був за крок од смерті: лежав сполотнілий у калюжі власної крові. Ми підійшли до нього. Він був при тямі. Сотник став за моєю спиною.

– Це він! – сказав я сотнику зумисне голосно. – Тягніть його на ешафот, поки не здох!

Я поглянув на старого, бо не мав певності, що той підтримає мій блеф. Та він вагався лише якусь мить, а потім звів очі, відшукав когось на площі й свиснув:

– Ви троє! Поможіть його перетягнути!

Камердинер сторопів.

– Ми все знаємо, – відповів я на німе запитання в його нажаханих очах. – Це ти розтрощив голову нещасній дівчині!

– Це якесь казна-що! Вона втопилася!

Я почув, як сотник глибоко вдихнув.

– Отже, втопилася! – гаркнув він.

Не обертаючись, я схопив його за руку, щоб він мовчав.

– Чому ж вона кричала з пагорба на весь хутір? – запитав я, не даючи камердинеру схаменутися.

– А мені як знати! Це вона вдарила мене по голові тим клятим каменем! Вона мене, а не я її! – вигукнув він.

Запала тиша. Нас уже оточили люди. Камердинер тяжко дихав. Потім закашлявся кров’ю.

– Розповідай, – мовив сотник. – Інакше, присягаюся, я тебе четвертую!

– Вона отямилася, коли я вливав йому в горло настоянку, – сказав він, тицьнувши в мене пальцем.

– Яку настоянку? – запитав я.

– Опійну… – він знову зайшовся кашлем. – Щоб не пам’ятав…

– Як я опинився на пагорбі?

– Я притягнув тебе. Від самого шинку.

– Хто тобі наказав?

Він перелякано вмовк, груди його здіймалися часто-часто, а погляд метався від мене до сотника.

– Кажи! – прогарчав сотник.

Було помітно, що для відповіді Тесля зібрав останні сили.

– Ваша жінка…

– Брешеш! – закричав сотник і вхопив Теслю за барки.

– Ні… – відповів він ослаблим голосом.