Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Стійте! – пролунав чийсь владний голос.

Я не міг бачити, хто це сказав, та голос його, безумовно, десь уже чув. Люд на площі здивовано зашумів.

– Придержіть-но коней, панове! Шкода буде пристрелити таких красенів!

І тут я впізнав голос. Король грабіжників із київських нетрищ – Лисиця! Навряд чи він приїхав рятувати мене (з огляду на те, що я спалив його лігво), та в моєму становищі навіть кінець світу означав би тільки зміни на краще.

– Хто ви такі?! – прогарчав сотник.

– Можна сказати, ваші однодумці. Вороги вашого ворога. Хіба це не найкраще підґрунтя для дружби?!

Я, нарешті, побачив Лисицю. Він прокладав собі дорогу через натовп верхи на високому стрункому коню – рудому, як і його власна шевелюра. Позаду нього їхав Німий. Я покрутив головою й помітив, що зусібіч на площу в’їжджає не менш як півтора десятка бандитів.

– Чого вам треба? – похмуро запитав сотник.

– Та ось його! Річ у тім, що цей чоловік винен мені свою шкуру. До того ж він має віддати мені її живцем – такий його борг. А якщо ви зараз четвертуєте бідолаху, я вже не зможу стягнути з нього належне.

– Якщо ви хочете його страшної смерті, – сказав сотник, – то просто лишайтеся й дивіться!

Лисиця під’їхав ближче до ешафота і поглянув на мене.

– Доброго ранку, пане Білий! – сказав він. – Варто лишити вас на якийсь тиждень – і на тобі! Вас уже четвертують усім хутором! Вмієте ви з людьми лагодити!

Натовп зареготав із його жарту.

– Мені не потрібна просто його смерть! – звернувся Лисиця до сотника. – Хоча спосіб, який ви обрали, мені до душі. Я маю намір здерти з нього шкіру живцем за приниження, якого зазнав! Саме здерти шкіру і саме за своє приниження. Страта за будь-який інший переступ мене не влаштує. Хоч яка б жорстока вона була…

– Цей чоловік збезчестив і вбив мою дочку, – похмуро сказав сотник. – Я шукав його двадцять років, щоб справедливо покарати. І його смерть тепер – у моїх руках!

У сотниковому голосі вчувалася погроза.

– Маю розкішну ідею! – радісно вигукнув Лисиця. – Зараз ми здеремо з нього шкіру, як я йому й обіцяв, а потім – ви розірвете його на частини кіньми. Щоправда, розривати доведеться швиденько. Та видовище буде – ще краще!

Натовп зареготав. То в одному, то в іншому місці залунали вигуки: «Здерти з нього шкуру!».

– Тут вам не ярмарковий балаган! – гаркнув сотник. – Навіть якщо по нього вишикується черга чортів із пекла, його буде страчено за вбивство моєї дочки, а не за щось інше! Тут і зараз!

Сотник змахнув рукою, подавши сигнал господарям коней. Лисиця коротко свиснув, і четверо вершників з числа його почту вмить спішилися, підбігли до важковозів і, грубо відсторонивши хазяїв, узяли коней за вуздечки.

– Треба це все ж таки обміркувати, – єхидно мовив Король грабіжників.

І тут кінь у яблуках, – я навіть міг його бачити, – злякавшись незнайомця, позадкував і зафиркав. Його господар скинув руки, намагаючись попередити зарізяку, але той різко смикнув вуздечку на себе. Заіржавши, кінь брикнувся, спершу влучивши задніми копитами у живіт господареві, а потім – кинувся на бандита, змусивши того нажахано відскочити. Мою ногу, до якої було прив’язане повіддя, смикнуло так, що від болю потемніло в очах. Я встиг подумати, що це кінець, – аж прогримів постріл. Люд зойкнув. Натяг ременів ослаб. Біль у нозі ще пульсував, але пелена перед очима розвіялася, і я знову міг бачити. Один з бандитів стояв над трупом жеребця у яблуках із задимленим пістолем.

– Я попереджав! – голосно сказав Лисиця, звертаючись, вочевидь, не тільки до сотника, але й до всіх присутніх. – А тепер ми зробимо те, заради чого приїхали.

На похмурому сотниковому лиці заходили жовна. Лисиця ж взагалі не зважав на нього, лише вигукував короткі команди своїм людям.

Декілька головорізів підбігли до мене. Один із них – якийсь лисий панок у пенсне – шпарко розгорнув шкіряний згорток, де в нашитих кишеньках містилися різноманітні хірургічні інструменти. Здебільшого – скальпелі та ножі.

– Лисице! – вигукнув він. – Можемо просто тут! Тільки прив’яжемо його по-своєму.

– Добро, – сказав ватажок. – Дайте знати, як будете готові!

І додав, звертаючись до сотника:

– А ви б тим часом по нового жеребця послали. За годину я можу поручитися, та ось довше наш спільний друг може й не протягнути…

Кілька пар сильних рук притиснули мене до настилу і розстібнули ремені. Потім почали прив’язувати руки та ноги. А я все дивився на сотника. На його багряне від люті обличчя. І думав, як викрутити становище на свою користь… Зрештою, можна спровокувати когось, щоб мене пристрелили і позбавили нелюдських мук. Більше на гадку нічого не спадало.