Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Зброї в мене, правду кажучи, не густо… – я жбурнув на дорогу батіг і розстібнув камзол, – аби показати, що не ховаю нічого за пазухою.

Сотник коротко свиснув. З кущів при дорозі показалися якісь люди. Один з них був здоровенний, – я відразу впізнав камердинера Теслю. Він тримав Настю, притиснувши ліктем її шию. В іншій його руці був ніж. На дорозі, з боку кладовища, я побачив маму – її вели двоє. Котелка виштовхав на дорогу вусатий єгер, приставивши йому до спини пістоль.

– Дорого нам обійшлося твоє розслідування, – сказав сотник. – Стількох людей тут споконвіку не вбивали.

– Це вони – вбивці! – я вказав рукою на камердинера та єгеря. – Вони зарізали шинкаря, через них зірвалися з кручі Марко та Семен! І вони ж таки намагалися вбити й мене!

– Брешеш, – спокійно сказав сотник. – Я добре знаю, як усе було. І в шинку, і на дорозі. А що ці двоє намагалися тебе порішити – так вони виконували наказ.

– Ваш? – здивувався я.

– Ні. Моєї жінки. Та хто може осудити матір, яка втратила єдине своє дитя?!

– Я не вбивав вашу дочку! – вигукнув я.

Запала тиша. Зблиснули сотникові зуби, – він хижо посміхнувся.

– Згадав, значить… – тихо сказав він. – Ну, здрастуй, Хомо.

Сотник кивнув комусь за моєю спиною, і мені на голову накинули мішковину. Я скинув руки, намагаючись випручатися, та мені враз сильно зацідили в обличчя. Останнє, що пам’ятаю, – розпачливий мамин крик.

Мені було років із десять. Навряд чи менше – бо дуже добре запам’ятав ту розмову.

Батько з мамою сварилися. Я був на подвір’ї, тому не відразу це збагнув. Воював із кропивою, і палка в моїй руці перетворилася на багряний од крові меч. Ворогів було багацько, та ніщо не могло спинити завзятого воїна, адже, як завжди в дитинстві, мене надихала віра у власну непереможність. Кропива боягузливо принишкла на вершині невеликого горба перед нашою хатою. Вона покладалася на чисельну перевагу і на те, що знизу її буде важче дістати. Смак крові п’янив, і я кинувся у вирішальну атаку, нехтуючи небезпекою.

Аж раптом почув батьків голос із хати. Він щось викрикнув. Мені здається, це були слова: «Я сказав, не можна!». Або: «Так не можна!».

Я побіг до хати, кинувши палку, яка ще мить тому була мечем. Спершу хотів постукатися у вікно й закричати: «Що сталося?» Та в останню мить почув, як голосно й дуже серйозно батько щось виказує мамі. І не наважився. Дивився й слухав, намагаючись збагнути, що коїться. Адже батько ніколи в житті не кричав на маму – до цієї миті.

– Не можна зрікатися всього доброго, у що віриш! Навіть заради порятунку життя!

– Не зрікайся! – казала мама. – Вір собі в душі, у що хочеш! Просто приймемо ці обряди, щоб захистити себе!

– Зняти хрестик? Завісити ікони? Не служити в церкві? Що ще вони вимагатимуть?

– Ти сам казав, що істинна віра – в серці! А біла неміч – уже в Києві, то скоро й сюди вернеться!

– Холера! – він стукнув долонею по столу, викрикнувши це слово. – По всьому світові цю хворобу називають холерою! Тільки Анна називає білою неміччю, щоб ми всі тут вірили в демона, який вийшов із пекла!

– Нехай холера! Але уяви собі, що тут почнеться, якщо знову хворітимуть люди! Уяви, що хтось умер, попри всі ці білі кола. І тільки ми – сім’я відступників, яких жодного разу не бачили в чергах по живу воду, – не хворіємо! На кого вони зганятимуть свою лють?! Кого, як не нас, Анна в усьому обвинуватить?!

Батько трохи помовчав, потім тихо сказав:

– Я не думаю, що до цього дійде.

– А я думаю, що коли дійде – пізно буде! – тепер уже мати кричала на батька, і мені хотілося плакати. – Коли на наше подвір’я увірветься натовп шаленців зі смолоскипами, вже нічого не вдасться виправити! Зате можна запобігти цьому зараз!

– Та як ти не розумієш! – він знову зірвався на крик. – Якщо люди побачать, що Анні вдалося зламати навіть священика, в них більше не лишиться жодних причин для сумнівів! Жодних!

– То хай їм грець! Це їхній вибір! А я зараз кажу про нас! Про нашу дитину! А ти ладен пожертвувати нами заради своєї впертості!

– Пожертвувати?! – вигукнув він.

Наступної миті батько, зціпивши зуби, роздратовано схопив зі столу глиняний кухоль і намірився пожбурити його в стіну. Я вже приготувався почути звук битого череп’я й причаївся, затиснувши долонями вуха, бо ніколи ще не бачив тата в такому стані. Мені було лячно. Та він передумав. Поставив кухоль на стіл, хоч це й вартувало йому неабияких зусиль. Потім сказав повільно і тихо.