Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Нам усім треба тікати звідси до світання, – озвався раптом Котелок. – Але не пішки.

– Пропонуєш украсти в сотника коляску? – здивувався я.

– Ну, верхи ваша мама не подужає, отже, – іншої ради немає.

– А чому не пішки? – запитала Настя.

– За нами пустять собак і доженуть години за три, – я розумів, що Олесь каже діло.

– І як ми це зробимо? – у Настиних словах бринів сумнів.

– До садиби є ще якийсь вхід, окрім воріт? – запитав Котелок.

– Звісно, – відповіла вона. – Хвіртка в саду.

– На ніч її замикають?

– Тільки на засувку.

– Тоді ось як ми вчинимо, – сказав Котелок, зупинившись і повернувшись до нас. – Зараз ідемо до маєтку…

Він поглянув на мою маму й уточнив:

– Ми з Настею йдемо. А ви вдвох зачекаєте на розстані, – там ми вас підберемо. Інакше не встигнемо. Будемо біля садиби за чверть години. Запряжемо коляску. Конюх, сподіваюся, не в конюшні ночує?

Настя знизала плечима.

– Зазвичай – ні.

– Хай там як, він нас не затримає… Копита коней обмотаємо ганчір’ям. Я додатково змащу осі коляски дьогтем. Усе це забере ще півгодини. Потім відкриємо ворота і поїдемо. Отже, за годину – може, трохи більше, – повернемося по вас. Екіпаж рухатиметься тихо, як привид. Є шанс проскочити хутір непомітно. Якщо все зробити до ладу… Гадаю, вони похопляться аж уранці. До того часу ми вже будемо далеко.

– Краще я з тобою, – запропонував я. – А Настя…

– Від Насті мені більше толку, – сказав Котелок. – Не ображайтеся. Ви не знаєте, де вхід через сад, де там засувка, де взяти дьоготь… Лишайтеся краще з мамою.

Усі погодилися з цим планом, і ми поспішили до цвинтарної брами. Коли ряди могил лишилися далеко позаду, Котелок і Настя помахали нам на прощання й пішли швидше.

– На розстані! – ще раз нагадав Котелок, обернувшись. – Сховайтеся десь на узбіччі!

Мама йшла дуже повільно. Ми майже не говорили, – їй і без того було труднувато. Дорога пішла вгору. Мама тяжко дихала, спираючись на мою руку. Нарешті дійшли до розстані.

– Звідси до садиби – верста, – сказала мама, вказавши рукою ліворуч. – І півверсти до хутора…

Я зупинився, стиснувши мамин лікоть, і вона замовкла.

На розстані виднілася сотникова коляска. Саме та, що ми її намірилися викрасти.

– Скільки часу минуло? – запитав я в мами пошепки. – Невже година?

– Може, – непевно прошепотіла вона.

У місячнім світлі коляску було добре видно, та розібрати, чи є хто всередині, було неможливо. Поруч – нікого. Тиша. Коні спокійно стригли вухами.

– Щось не так, – сказав я мамі на вухо. – Стійте тут.

Вона налякано вчепилась за мою руку і так само тихо мовила:

– Не пущу!

Я легенько прибрав її руку.

– Тільки гляну… Я обережно.

Дуже тихо, вздовж чагарів, я пройшов узбіччям до перехрестя. До коляски лишалося метрів десять. Присів і знову оглянув екіпаж. Копита обох коней, запряжених у коляску, були обмотані ганчірками, як і планував Котелок! Та все ж таки – щось було не так.

Я обернувся, щоб поглянути, як там мама. Вона стояла, схилившись на невеличке деревце, і помітити її з дороги було нелегко.

Тоді я знову оглянув коляску й ретельно роззирнувся довкруг. І тут завважив трохи далі на дорозі, у напрямку маєтку, якийсь темний предмет… На мить мені здалося, що це кіт чи, може, їжак. Та предмет був геть нерухомий. Я придивився. Не розібрати… Але те, що він отак лежав посеред дороги, – було дивно… Я сторожко ступив кілька кроків до розстані, не зводячи з того предмета очей. Потім іще кілька… І нарешті розгледів. Це був Олесів капелюх! Я здригнувся й мерщій повернув назад…

Мами біля деревця не було.

Я напружено вслухався в навколишню тишу. Трохи пройшов у бік кладовища й тихо гукнув:

– Мамо…

Тиша. Озираюся. Нікого. Вертаюся до деревця, біля якого її покинув. Намагаюся щось роздивитися в темних кущах та між деревами, але місячне сяйво, що чудово освітлювало дорогу, перетворило ліс на пласку чорну стіну. Мами немає.

Тепер і віслюк би зрозумів, що я в пастці. Навряд чи був сенс тікати, навіть якби я наважився кинути маму напризволяще… Озирнувшись, я підняв руки, щоб їх було добре видно здаля, і пішов до коляски.

Поруч з екіпажем, як і досі, жодної душі. Я підходжу до смирних коней і обертаюся з піднятими над головою руками.

– Відпустіть її! – кажу голосно. – Хоч би хто ви були, – вам потрібен я!

– Поклади зброю на землю!

Голос пролунав просто в мене за спиною. Обернувся. У тіні під піднятим верхом коляски щось заворушилося, і в срібному світлі постав, підвівшись із сидіння, сотник Засуха з пістолем у руці.