Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Не думав, що ти вмієш писати, – здивувався я.

Вона відмахнулась.

– Це довга історія…

Настя тицяла в літери патичком і щось шепотіла, ніби перераховувала їх, – тільки чомусь не підряд. Потім щось стерла, знову написала… Нарешті рвучко підвелася й запитала:

– Чому таке прізвище?

– Звідки я знаю!

– Ти ж сам його придумав! Що воно означає?

Я замислився, та на думку нічогісінько не спадало.

– Вбий не знаю… Це важливо?

– Ти знаєш легенду про демона на ім’я Вій? – несподівано запитала вона.

– Облиш, Настю! Хоча б ти не повторюй всієї цієї маячні про розімкнуті кола!

– Сам ти маячня! – вибухнула вона. – Після білої немочі тут протягом двадцяти років люди вмирали своєю смертю. А відколи з’явився ти, лише за кілька днів загинуло шестеро людей! Якщо ти вирішив стати сьомим, то це й твоє діло. Та дослухай хоча б до кінця!

– Тихше, прошу вас, – благально повторив Котелок.

– Тоді хай він помовче! – відповіла йому Настя, блиснувши очима.

– Пане Білий…

– Добре, – сказав я. – Розповідай про своїх демонів.

– У нас багато хто вірить, що Вій об’являється у вигляді чудовиська з довгими віями. І якщо йому вдасться поглянути на когось – він начебто може забрати душу. Та мій батько каже, що все це – дурниці. Справжній Вій – всередині нас. Він знаходить найменші червоточинки в наших душах і роз’їдає їх, щоб змусити людину повірити, що вона – зла. І тоді дрібні провини спершу спонукають до справжніх гріхів, а потім призводять до страшних злочинів. Батько каже, Вій забирає віру в прощення…

– Настю, – перебив я. – Це все дуже гарно, та я не розумію…

– Тоді дослухай! – урвала вона мене. – Легенда ця дуже давня й народилася не тут. Старі люди знають, що раніше Вія називали інакше.

Вона поглянула на Котелка: той зацікавлено слухав.

– Зразу видно, що Олесь не з нашого хутора, – всміхнулася Настя. – Інакше б уже просив мене не називати цього імені вголос. Наші смертельно бояться його…

– А ти – ні?

– Кажу ж: демони – в серцях людей. А тепер – поглянь: прізвище твого Томаша – Болгар. І ти не знаєш, звідки воно взялося в твоїй голові. А демона на ім’я Вій, що відбирає в людей віру в прощення, насправді звати Балорг.

Мовивши це, Настя відступила від клаптика землі, де раніш написала ім’я Томаша. Зараз там було два імені: одне під іншим:

БОЛГАР

БАЛОРГ

Вона мовчки чекала на мою реакцію. Котелок підійшов і, схилившись над написами, нестерпно повільно намагався їх прочитати.

– Та годі… – розчаровано сказав я. – Це все?

– Ти не розумієш? Ніяка це не розмова з совістю! І слова Балорга – це аж ніяк не твої думки!

Цієї миті мені по-справжньому стало шкода дівчинки.

– Гаразд! – раптом вигукнула Настя. Побачивши моє байдуже обличчя, вона миттєво стерла написи ногою. – Тоді ходімо зі мною!

– Куди? – здивувався я.

– Ти хотів знати, кого держать у гробниці? Ходімо!

Вона схопила мене за руку.

– Невже демона? – всміхнувся я.

– Якщо ти зараз повісишся чи ще якось занапастиш себе, то так ніколи і не взнаєш!

Вона відпустила мою руку й рішуче попрямувала до хвіртки. Через кілька кроків Настя обернулася. В її очах пломеніла лють і рішучість. У місячному сяйві вона була ще прекрасніша, ніж завжди. Нагадувала розбуджену серед ночі фурію – й це було так зворушливо, що я мимоволі всміхнувся. Вперше відтоді, як мене витягнули із зашморгу.

– Чого шкіришся? – сердито запитала вона.

– Ти дуже гарна, – сказав я. – Надто коли сердишся.

Мені здається, перш ніж Настя відвернулася й пішла далі, на її вустах сяйнув легкий усміх. Я пішов за нею.

– Стійте! – жалісливо покликав Котелок. – Давайте хоча б уранці!

Та на нього ніхто не зважив, і небораці довелося поспішити на нами.

Опинившись на кладовищі, оповитому лиховісним серпанком, Котелок тремтів, як осиковий листок. Я ж боявся тільки одного – наразитися на озброєних головорізів. Та в місячному світлі все було, як на долоні. Настю, схоже, взагалі ніщо не лякало, і рухалась вона з рішучістю вітру. Здавалось, якби зараз перед нами постав сам диявол, вона б відштовхнула його плечем, навіть не уповільнивши кроку.

Нарешті ми зупинилися перед криптою з написом «Сім’я Засухи».

– І як ми зайдемо? – запитав Котелок.

У голосі його лунала зрадлива надія, що відімкнути замок нам не вдасться.

– Настю, маєш шпильку? – запитав я.

Вона похитала головою.

– Ну, значить не судилося… – озвався Котелок, не приховуючи радості.