Ілларіон Павлюк - Білий попіл

Він зауважив мій погляд і ледь помітно кивнув. Та я підвівся зі стільця й зняв зі стіни дві скляні гасові лампи. І перш ніж хтось зміг мене зупинити, прошепотівши собі: «Біжи, Тарасе!» – пожбурив їх під ноги поліціянтам, перетворивши людей на живі смолоскипи.

Потім я пригадав той ресторанчик… «Бристоль» – так він, здається, називався.

– Пробачте неотесаного селюка й налийте все ж таки чоловікові кухоль портеру.

– Якому чоловікові? – здивувався бармен.

– Чоловікові навпроти вас, – усміхнувсь я.

Гимикнувши, він поставив переді мною кухоль портеру, і я сьорбнув. А трохи згодом витягнув із кишені вишуканий емальований хрестик і поклав його на стійку перед собою.

Я згадав, як схопив за гриву коня Вія й прошепотів йому на вухо циганські закляття, дихнувши на тварину димом гашишу, а Вій затремтів усім тілом, безпорадно загрібаючи копитами тирсу, й на губах його проступила піна.

А потім мене покликала Настя:

– Пане Білий!

Згадав, як запалюю сірник об хрест Варфоломія, тримаючи в руці цигарку з гашишем.

– Там не просто тютюн, – кажу йому багатозначно, і тут-таки бадьоро додаю: – А найкращий по цей бік Дніпра!

І той день, коли я привіз пупорізку Марфу під стару вербу… Вона кричить щосили слабким старечим дискантом, а я дивлюся на неї насмішкувато.

– Знову щось не те, – кажу я їй. – Гадаю, вам забракло би сили й онука знадвору гукнути.

Я відвернувся від неї, нахилився, взяв клятий камінь, що його вручив мені сотник.

– Слухайте сюди, – сказав я, знову повернувшись до старої. – Доведеться обирати. Або кажіть правду, або ж кричіть по-справжньому.

І я підняв тяжкий камінь над головою. Вона заверещала так, що сполошила вороння на старій вербі. А потім камінь опустився їй на тім’я, й вона гепнулася, розкинувши руки.

– Ти просто погано її налякав, – сказав я сам до себе, діставши цигарковий папір і поклавши на нього кілька зеленавих дрібок гашишу. – А кричить вона – дай Боже…

Цигарка давно згасла. Скільки я вже тут сиджу? Не має значення… Тепер геть усе не має значення… Дістав з-за пазухи гарапник і поклав на стіл. Потім витягнув стос листів, що їх вкрала для мене Настя. Назарові Засусі від Томаша Болгара… Я розірвав шворку, якою були перев’язані конверти, і взяв горішній. Витягнув лист. Почерк, жодних сумнівів, мій власний. Чи впізнав би я його, якби побачив ці листи раніше?

«Я почув про ваше горе і вважаю за свій обов’язок допомогти відновити справедливість, вказавши, де ви можете знайти людину на ім’я Хома Брут».

Це був перший лист. Кинувши його на підлогу, взяв інший конверт – спіднизу.

«Хома живе під ім’ям Тарас Білий і має репутацію таланливого й хитрого сищика».

Отже, це правда. Я сам… Сам розповів йому все…

«Проблема в тому, що минулого свого він геть-чисто не пам’ятає. Якщо ви вирішите вбити його, він навіть не зрозуміє, за що. А якщо ви скажете йому – не повірить, – так глибоко сягають корені його безпам’ятства».

І далі вже геть диявольські рядки:

«Якби ви знайшли спосіб, як змусити його все пригадати, – це уможливило би вашу помсту. Інакше загибель Тараса Білого так і не стане відплатою за вашу дочку. І буде лише смертю шанованого київського детектива».

Це ж як сильно мені хотілося цього! Хотілося здобутись на покарання…

Я кинув конверти на стіл. Потім узяв свій батіг і розмотав його. Оглянув стелю. Гак на грубій дерев’яній балці цілком годиться. Зазвичай на нього вішають дитячу колиску… Я підсунув лавку і виліз на неї. Встромив за гак міцне руків’я батога і смикнув гарапник униз. Закріпився надійно. Так само, не злазячи з лавки, зав’язав кінець батога в зашморг – так, щоб петля була досить високо над підлогою. Мабуть, усе… Зняв із шиї хрестик, що подарував був колись Соломії, а через багато років знайшов у власній кишені… Золотий силует Христа і згорьовані личка янголів…

– Прости мені, – тихо сказав. – Я кохав тебе…

Хрестик випав з моєї руки. Я встромив голову в зашморг і затягнув його. Шкіряний батіг змією обвив мою шию. І я ступив униз.

Біль розтяв горло, наче я вдавився уламком скла. Світ навколо звузився й втратив обриси, в очах потемніло… Напевно, я несвідомо ще намагався намацати ногами лавку, конвульсивно звиваючись у зашморгу… Я більше нічого не відчував… Світло навкруг згасло.

Хтось обійняв мене…

Ні, не обійняв, – хтось обхопив мене за стегна і підняв, ожививши біль у моїй горлянці й водночас – повернувши світло…

Шум у вухах… Крізь цей шум звідкілясь здаля долинають голоси.