Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Висмикни, висмикни з гака! – кричав хтось.

– Не дістаю!

– Послаб вузол!

Змія, що здавила мою шию, десь щезла. Дощана підлога лагідно торкнулася до моєї спини.

– Дихай, ти тільки дихай!

Хтось ляснув мене по щоці. Але цей удар – десь далеко, я навіть не відчув болю. Знову удар. Ще. Цього разу стало боляче, і я судомно вдихнув. Уламок скла в моїй горлянці ніби зменшився й усе одно відлунював болем, і я зайшовся кашлем.

– На бік його давай, – почув я голос Котелка.

Мене перевернули. Я відкашлявся й зміг дихати нормально. Світ навколо увиразнився.

– Що це ви чворите, пане Білий?! – озвався Котелок.

– Тарасе, ти мене чуєш? – Настя поклала голову на підлогу, її обличчя опинилося поруч з моїм.

– Не Тарас… – я знову закашлявся.

Потім сів і обмацав горло. Ковтати було боляче.

– Я не Тарас, – повторив.

Настя й Котелок дивилися на мене з тривогою та співчуттям.

– Тарас Білий – несправжнє моє ім’я, – пояснив я, бо бачив, що вони не зрозуміли.

Переляк проступив на обличчі Насті.

– А яке ж справжнє? – запитав Котелок, обійнявши мене за плечі.

– Хома. Мене звуть Хома Брут.

Запала тиша, яку порушувало тільки моє тяжке дихання.

…Ми сиділи на подвір’ї на дровах, і худюща руда кицька терлась об наші ноги й голосно муркотіла.

Світив місяць.

– Чому ти так думаєш? – запитав я Настю.

– Я виросла на оповідках про Хому Брута! Я багато разів бачила, як дорослі люди билися до крові, сперечаючись, убив він панночку чи ні. І всі, хто добре тебе знав, вважали, що ти не винен!

– Ну… Це ж природно: люди не хочуть вірити у злочини, скоєні близькими людьми…

– Мій батько теж не вірив, – сказала вона. – Хоч і не знав тебе близько. А він – мудра людина.

– Мені б дуже хотілося, щоб так воно й було. Та я пам’ятаю камінь у себе в руці. Так само чітко, як бачу зараз цю кляту кицьку. І камінь був закривавлений.

– А як бив її по голові – пам’ятаєш? – запитав Котелок.

Я поглянув на нього, намагаючись видобути з пам’яті цей жахливий епізод.

– Ні, – сказав я. – Тільки камінь.

– Отже, ти пам’ятаєш те, що було до вбивства і що було після. А саме вбивство – не пам’ятаєш?

– Ще годину тому я не пам’ятав доброї половини свого життя…

– Чому ти не віриш мені? – запитала Настя. – Я ж бачу, який ти! Я відчуваю! Відколи побачила горезвісного «вбивцю», якого сотник привіз для суду і страти, я зрозуміла, що ти не міг цього скоїти!

– Настю, голубонько моя… Спасибі тобі… Але в житті все значно химерніше, ніж це здається у двадцять років!

– То йому ти зміг повірити, а мені – ні?!

– Кому – йому?

– Цьому Томашеві! Як, ти казав, його прізвище?

– Та немає ніякого Томаша і не було ніколи!

Я нервово підвівся. Потім присів навпроти Насті навпочіпки.

– Слухай… Я трохи знаюся на медицині… Коли людина тоне, її мозок, довго перебуваючи без повітря, руйнується. Ось чому з мого життя було викреслено аж двадцять років. І саме тому я вигадав собі того, хто візьме на себе відповідальність за мій злочин. А коли тиждень тому мене вдарили по голові у лігві київських грабіжників, мені наяву почав ввижатися цей вигаданий персонаж. Томаш – це моє друге я. Гірша його частина. Без жалю, без совісті, без берегів!

– Отже, ти визнаєш, що сам – кращий за нього? – запитала Настя. – І що ти тримаєшся й совісті, і берегів?

– Так! І саме тому я не хочу більше жити! – ці слова я вигукнув несподівано для самого себе.

Руда кицька, злякавшись, кудись втекла. Котелок знітився й опустив очі додолу – не знав, куди себе подіти.

– Скажи мені ще раз його прізвище, – попросила Настя, ніби щось пригадавши.

– Чиє? Чиє прізвище ти хочеш почути?! Його немає і не було! Всі його слова – це мої власні думки! Як сповідь перед собою. Його листи – це мої листи!

– Нас можуть почути, – зауважив Котелок.

– Пробачте, – сказав я й, заспокоївшись, звернувся до Насті: – Його прізвище не має жодного значення. Напевно, все простіше: протягом усіх цих років я мучився і в глибині душі хотів, щоб мене наздогнала кара. А вдома – розмовляв із власною совістю. Всього лише. Просто вигадав для неї подобу за мотивами власних ініціалів…

– Якщо ти мені зараз не скажеш, я сама тебе повішу, – рішуче мовила Настя. – Що за прізвище було в цієї подоби?

– Болгар, – сказав я, втомившись сперечатися. – Томаш Болгар.

Настя підняла якогось патичка, відгорнула ногою сміття, розчистивши клаптик землі, й надряпала: «БОЛГАР».