Ілларіон Павлюк - Білий попіл

Наш цілунок через три роки потому став тією дивовижною миттю, коли вперше за багато часу я відчув цілковите безтурботне щастя. Біль втрати і туга по батькові нікуди не поділися, але тепер поруч із ними оселилося ще одне почуття. Неймовірно сонячне і легкокриле. Воно лоскотало мене зсередини, наповнювало груди чимсь таким легким, аж здавалося, варто вдихнути глибше – і мене просто віднесе на небо…

Якось ми гуляли. І я багато розповідав їй про батька. Переказував притчі, які він так любив. І вона, на відміну від більшості хуторян, не лише слухала мене, але й вірила. І тоді я зізнався, що збираюся вступати до семінарії, щоб стати священиком. Як батько. Замість батька. А вона не скривилась зневажливо і не пішла. Вона обійняла мене:

– Це чудово!

Я сказав:

– А ти будеш попадею.

І вона заливисто сміялася, закинувши голову назад й вигнувши свою прекрасну ніжну шийку, та повторювала: «Попадя! Оце так сміхота… Попадя!».

– Я хочу бути з тобою завжди. І зістаритися разом із тобою.

– І вмерти в один день? – запитала вона, грайливо схиливши голову.

– Вмирати я взагалі не хочу…

Нахилився, щоб поцілувати її в щоку, та в останню секунду вона ухилилася, і я незграбно чмокнув її в носа, і ми обоє знову розсміялися…

А потім я розказав про неї мамі. Хоч і забракло слів, щоб умістити в них своє щастя й захват. А мама спохмурніла і не мовила й слова. А потім обійняла мене міцно-міцно. І щоки її були мокрі.

Через два роки, приїхавши наприкінці травня, я подарував Соломії свій хрестик. Надів їй на шию, а вона притиснула його до грудей і поцілувала мене. А потім ми сміялися від щастя, адже світ існував лише для нас двох і попереду була ціла вічність.

Наступного дня її вбили.

Я б не покинув її. Ніколи б не покинув, хоч як боявся її батька. І хоч би як відраджував мене Іван та інші друзі. Я всього лише не прийшов на наше побачення. Один раз у житті. Вперше і востаннє. Ніколи більше я б не дозволив собі навіть трохи спізнитися. Та ніякого «більше» у мене вже не було.

Я пам’ятаю її на темній землі, поцяткованій хирлявими травинками. І камінь у своїй вимащеній кров’ю руці. Але я б не зробив нічого такого. Тільки не я. Тільки не з нею. Сама лише думка про те, щоб заподіяти їй шкоду, була для мене така ж неймовірна, як здатність ходити по воді. Я б здмухував з неї порошинки до кінця своїх днів.

Та її вбили.

І це був хто завгодно, тільки не я.

Ми вийшли на освітлений місяцем цвинтар. Мама трохи припадала на ногу – ланцюг натер їй гомілку, лишивши червоний басаман, помітний навіть у місячному сяйві. Я тримав її під руку. Ми мовчки прямували до виходу. Котелок ішов попереду, весь час озираючись. Настя – відразу за ним.

– Назар геть сказився, – похитала головою мама. – Розіграти поминки своєї дочки!

Вона раптом зупинилася й повернулась до мене. І знову торкнулася долонею моєї щоки.

– Як почула, що двері посеред ночі відмикають, подумала… якщо мене відпускають… то тебе вже…

На її очах проступили сльози. Я обійняв її.

– Він сам мало не вкоротив собі віку, – раптом сказала Настя з докором. – Витягнули його із зашморгу.

Мама відхилилася, перелякано поглянувши мені в очі:

– Господи! Це правда?

І, помітивши тепер на моїй шиї багряний слід, вона відгорнула комір пальцем.

Настя відповіла замість мене:

– Він не винен, тітко Оксано. Вони скористалися тим, що Хома нічого не пам’ятав… Навіть свого імені. І переконали його, що це він убив Соломію.

– І ти повірив?! – ніжно і водночас з болем у голосі вигукнула мама. – Синку мій…

– Я нічогісінько не пам’ятав… – спробував я виправдатися, бо мені страшенно не хотілося засмучувати її ще більше.

– А зараз?

– Я б ніколи не заподіяв їй зла.

Ми рушили далі.

– Я бачила тебе тієї ночі, – сказала мама. – Майже весь хутір збігся, коли тебе притягнули. Ти нічого не тямив…

– Так, я був п’янючий..

– Ти не був п’яний! Тебе напоїли якимсь зіллям! Тобі ввижалися жахіття, ти постійно скрикував, а ще повторював: «Убили!». Убили-убили-убили-убили… Довго-довго, одне й те ж таки слово…

– Напоїли зіллям?.. – перепитав я. – Це вже цікаво.

Деякий час ми йшли мовчки, і лише гравій шарудів під ногами.

– Настю, чому ти приховувала, що моя мама тут? – запитав я.

– Ти ще не зрозумів? – здивувалась вона. – Щойно би ти згадав, хто є насправді, – тебе би відразу ж убили!

– Але ж сотник сумнівався щодо моєї провини… Хіба ні?

– Сотник – справедливий чоловік, – погодилась Настя. – Але на кого йому ще думати! І, до речі, коли ти в суботу збирався їхати в шинок, ти сам сказав йому: «Все показує на те, що вбивця – Хома». Всі в маєтку обговорювали ці твої слова.