Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Хазяї! – вигукнув я.

Хата, в якій зачаївся запах дерева й старості, на вигляд була обжита, хоча господарів удома не було вже, мабуть, кілька днів (голодна кицька підтверджувала цей здогад).

– Є хто?

Тиша.

Я ввійшов у невеликі сіни, а звідти, відчинивши ще одні тяжкі двері, – до хати. На відміну він подвір’я, тут було прибрано. Вишиті рядна на припорошеній білою пилявою долівці, ікони в рушниках на покутті, стіл, застелений лляною скатертиною, дві великі лави, старе крісло-гойдалка… За вікном уже споночіло, тому в хаті панувала напівтемрява.

– Томаше? – озвався я.

Чи, може, треба було сказати: Хомо?

Тиша.

Підійшов до високого буфета і знайшов у ньому дві оплавлені свічки на пласких глиняних свічниках. Поставив їх на стіл і заходився шукати, чим запалити. На горішній полиці відшукав кресало і трут. Трут був зроблений по-старожитньому – з вивареного трутовика навпіл із золою. Відщипнув трохи і розтер між пальцями. Насипав гіркою на глиняну мисочку. Поставив її на стіл, викресав сніп іскор, що спалахнули в темрявій кімнаті, наче хвіст комети, і трут загорівся веселим жовтогарячим полум’ям. Запалив обидві свічки. Взявши одну, обійшов хату. Єдина, крім цієї, кімната була геть манюня – з одним вікном, вузьким ліжком, смугастою тканою пілкою на долівці та великою скринею попід стіною.

Скриня була відкрита. Всередині лежало кілька дбайливо складених вишитих рушників, барвисті хустки, жіночі сорочки, геть неношені чоботи з жовтої шкіри… Трохи глибше, між стосами рушників, помітив щось на диво знайоме. Піднявши свічку якомога вище, витягнув старе темне пальто з побитим міллю заячим коміром. Ретельно почищене, воно лежало в скрині, схоже, дуже давно, бо згини на тканині були вицвілі й потерті. Цієї миті за моєю спиною рипнула дошка. Я рвучко обернувся й наштовхнувся на чоловіка, який стояв зовсім поруч! Відсахнувшись, мимоволі скрикнув і навіть скинув руки для захисту. Чоловік зареготав.

Це був Томаш.

– Який же ти полохливий! – сказав він.

Томаш був вбраний у свою улюблену білу вишиванку.

– А бий тебе сила Божа, Томаше! – вигукнув я. – Нащо ж так підкрадатися?!

Не відповівши, Томаш узяв з моїх рук пальто й оглянув його.

– Уже зовсім не годне, – з жалем сказав він і недбало кинув одежину в скриню.

Поліз у кишеню. Я нашорошився й не спускав очей з його рук. Та він дістав лише клаптик цигаркового паперу з дрібкою тютюну і, як завжди, хвацько, наче напоказ, скрутив цигарку однією рукою. Потім мовчки взяв у мене свічку й прикурив. Я не зводив з нього настороженого погляду, бо не міг збагнути його намірів, – і він це помітив.

– Облиш, – сказав Томаш. – Тобі тут нічого не загрожує. Ну, хіба що ти сам з собою щось вдієш.

Ця думка видалася йому дотепною, і він знову засміявся. Потім вийшов зі свічкою з кімнати, й мені нічого не лишалось, як рушити за ним.

Томаш поставив свічку на стіл і вмостився у крісло-гойдалку. Видихаючи хмару диму, він легенько погойдувався, й крісло рипіло від кожного руху.

Цей звук разом з мерехтливим жовтавим світлом дешевих свічок, що немилосердно чаділи, витворювали в домі якийсь неймовірно знайомий затишок, минулася навіть моя настороженість.

– Радий, що ти тут, братику, – заговорив Томаш з виглядом людини, яка має для тебе подарунок. – У тебе назбиралося багато запитань – то кажи! Настав час відповідей.

– І з якого ж запитання почати? – підозріливо запитав я.

– А зі всіх скопом! – він махнув рукою, ніби хотів вигукнути: «Усіх пригощаю!» – й задоволено всміхнувся.

– Добро… Ти сам це сказав, – я міряв кімнату кроками, силкуючись зібрати докупи думки. – Якого біса сотник шукав Хому Брута щонайменше за місяць до вбивства? І чи було воно взагалі? Чому на поминках усім було байдужісінько до Соломії? Чому в маєтку немає її кімнати? Як досі люди не повісили тебе, якщо більшість вважають за вбивцю? Навіщо тобі здався я? Як у тебе опинився мій хрестик? Що ти знаєш про моє минуле? І взагалі – хто ти такий, бісова душа? Нащо морочив сотникові голову листами від імені Томаша Болгара?

Я відтарабанив це все одним духом й замовк тільки для того, щоб відхекатися. Тому що це було не все, далеко не все… Але Томаш підняв долоню, зупинивши мене.

– Перш ніж ти поставиш нові запитання, я відповім на ці. Не заперечуєш?

– Гаразд, – сказав я.

– Якщо дозволиш, почну з останнього.

Томаш із насолодою затягнувся димом, потім прискіпливо оглянув кінчик цигарки, перевіривши, чи рівномірно вона горить. Потім знову затягнувся й повільно видихнув через ніс.