Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Ти не можеш увійти в коло, – каже він.

– Можу, – відповідаю я й обертаюся обличчям до центру кола.

Посеред нього на ліжку лежить стара Марфа.

– Води… – просить вона хрипко, звівши на мене погляд затуманених очей.

Тільки тепер я бачу себе збоку. Склянка вже у мене в руці. Я швидко несу її Марфі, та раптом наче вдаряюсь зі всього маху в невидиму стіну. Вода розхлюпується. Стара скрикує, як обпечена.

Вона зирить на носаки моїх черевиків, що так і не переступили накресленого на підлозі кола, зупинившись за якийсь сантиметр од нього.

– О Господи! – вигукую я, і в моєму голосі звучить фальшивий переляк. – Зараз витру!

Я ставлю склянку на підлогу, беру з секретера серветку й стаю навкарачки. Не зводячи з Марфи насмішкуватого погляду, витираю разом із розлитою водою частину накресленого крейдою кола. Бабця завважує це й харчить у нападі тваринного жаху.

– Що з вами? – питаю без тіні тривоги в голосі.

– Діло в тому, що тепер у її колі є прогалина, – зі знанням справи озивається зі свого стільця Іван, задумливо встромивши руку в дірку на скроні. – Усе діло в прогалинах.

Я дивлюся на нього й киваю з невловимим усміхом на вустах. Він киває у відповідь і, витягнувши з голови перемащену кров’ю руку, підбадьорливо показує мені великий палець.

Тоді я заходжу в коло через протертий щойно розрив і наближаюся до побілілої від жаху старої на ліжку. Я нахиляюся до самого її вуха.

– Це я, – шепочу пупорізці, і слова ці звучать так лиховісно, ніби в них є щось приховане, зрозуміле тільки Марфі…

А наступної миті вікно Марфиної кімнати розбивається від удару й сухеньке тіло старої вилітає крізь нього разом з уламками віконниць і тисячами скляних леліток.

Скрикую. Сон як рукою зняло.

– Тихо-тихо… – до мого чола торкається прохолодна Настина долоня. – Ти весь гориш…

Дзюрчить вода, й за мить дівчина прикладає вологу тканину до мого лоба.

– Ти мариш… – каже Настя.

– Сон… – спробував пояснити я, та вона дбайливо накрила мої губи своєю долонькою.

– Не кажи нічого, – мовить вона ніжно. – Я дала тобі настій з хмелю й материнки. Скоро тобі покращає…

Заплющивши очі, спробував розслабитися. Моя рука обмацувала гарячу постіль, намагаючись відшукати хоч якусь прохолоду… І намацала діру. Діру в сіннику. Та це не просто діра. Щось із нею не так… І тут до мене доходить: це ж нора! Щуряча нора, я чомусь певен цього!

Намагаюся сказати Насті про це важливе відкриття, та в мої пальці впиваються гострі, як леза, щурячі зубки. Відсмикую руку, шумно вдихнувши, й дивлюся на Настю. Вона нічого не помітила й щось розповідає мені з турботливою усмішкою на лиці, її губи беззвучно ворушаться. Намагаюся покласти руку на ліжко, та тільки-но мої пальці торкаються постелі – вони тут таки натикаються на нори і щурячі писки, що вистромлюються звідти!

Тоді силкуюся закричати Насті, щоб перестала теревенити й допомогла мені!

Та щойно відкриваю рота, з нього вилазить здоровенний товстий пацюк, перекривши мені горлянку своїм лискучим тілом…

…Я жалісно простогнав і прокинувся.

Насті поруч не було. Рушничок на моєму чолі – сухий і гарячий.

Я похапцем обмацав рота, руки, подушку… Жодних щурів… Авжеж, ніяких щурів…

У кутку ліжка, у мене в ногах, знову забовванів темний силует.

– Настю, – гукнув я. – Ти спиш?

– Вона кудись вийшла, – відповів мені знайомий голос, і я здригнувся.

– Каторжанська душа! Томаш!

Спалахнув сірник, освітивши його лице лиховісним оранжевим світлом. Він стискав у зубах самокрутку і посміхався.

– Що ти тут забув?! – запитав я.

– Мені сказали, що ти шукав мене. В суботу вночі.

– Хто міг тобі це сказати? – здивувався я. – Я запитував про тебе лише в шинкаря… А він – мертвий…

Спогад сплив перед моїм внутрішнім зором і був іще реальніший, ніж метушливі щурі на постелі: шинкар стоїть, витріщивши очі, й тримається обома руками за горло. Він ніби тут, у хатині, і з-під його пальців пробивається тугий струмінь крові. Вона б’є просто в мій бік, гарячі бризки падають мені на лице, сорочку, постіль, – усе заливає ясний багрянець.

Я скрикую й судомно витираюся, та ні крові, ні шинкаря в хатині, звісно, немає.

– О, братику, – похитав головою Томаш. – Добряче тобі перепало.

Затягнувся, й кінчик цигарки підсвітив його обличчя, перетворивши на жахливу машкару.

Я знову влягаюся, тривожно оглядаю свою сорочку та постіль… Томаш допитливо позирає на мене.

– То що ти хотів од мене? – буденно запитав він.