Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Настю… Що з тобою? Ти образилася?

Вона витирала ганчіркою стіл, збитий з нетесаних дощок. Потім із досадою кинула ганчірку на стільницю.

– Я ж казала, що тобі треба їхати звідси! Чому ти не послухався мене?!

Вона ось-ось могла розплакатися.

– Та я ж майже впіймав цього негідника!

– Кого? – здивувалася Настя.

– Хому! Хому Брута! Я ще не все розумію… Але правда в тому, що він – негідник. Навіть якщо Соломію вбив не він… Цього я не зовсім певен… Проте й інших злочинів він накоїв достатньо…

– Інших злочинів?

– Це довга історія… Скажи, чому сотник оберігає Хому?

– Як то – оберігає? – моє запитання її спантеличило.

– Та отак! Інакше як пояснити, що він, не ховаючись, прийшов на поминки Соломії…

– Що ти таке кажеш!

– Що?

– Хоми Брута не було… – Настя затнулась, і я безпомильно розпізнав брехню, яку вона прикусила на язиці.

– Хоми Брута не було на поминках? Ну ж бо, Настю, скажи це. І перехрестись – мені вистачить.

Вона поглянула на мене з німим благанням.

– Ти не розумієш…

– Він був там, – сказав я їй. – І ти його бачила так само, як і мене. Авжеж?

– Так… – відповіла вона ледь чутно.

Я кивнув, не збираючись більше їй допікати.

– Ну, ось, – сказав я. – Картина майже склалася докупи. Розгадка десь поруч. Та вона може й зачекати: варто лишень упіймати цього Хому та притягти до сотника. До якого в мене теж чимало запитань. Але з Брутом у нас тепер свої порахунки…

– Ти ненавидиш його? – запитала вона з дивним переляком у голосі.

– Брута? О, так! Після всього, що я про нього взнав… І ще більше – через те, чого ще не розумію.

Я помітив, що мої слова дуже засмутили Настю.

– Що? А тебе його доля чому тривожить? Він тобі родич?

Вона похитала головою.

– Твій коханий?

Настя знічено всміхнулась, та все одно похитала головою у відповідь.

– А що тоді?

– Я не вірю, що він убив, – сказала вона.

Не вірить… Цікаво, що вона скаже, коли взнає про мої сумніви щодо самого факту існування Соломії… Чи з неї поки що досить?

– Слухай-но, – раптом згадав я. – У твоїх батьків були ще діти?

– Ні. Я – єдина пізня дитина.

– А дитя, яке… Народилося мертве… Ти знаєш щось про це?

Вона здивовано обернулася:

– Так… Давно… Задовго до мого народження. А як ти взнав?

– Вона жива! Я й гадки не маю, як це сталося, бо стара Марфа не встигла розповісти мені все… Але та дитина жива! Стара зізналася, що вкрала її й комусь продала.

– Марфа? Марфа призналася, що вкрала й продала дитину? – перепитала Настя, хапливо сівши біля мене на ліжко. – Вона сказала, кому?

– Ні… Нічого більше… Але…

– Що? Що ти ще знаєш?

Вона дивилась на мене розширеними очиськами так, наче вмирала від спраги, а в моїх руках була чаша з водою.

– Це тільки здогад… Просто я не розумію, навіщо Марфа почала все це розповідати саме мені… А якщо врахувати, що я й сам не знаю, де і як з’явився на світ білий… Якоїсь миті я навіть подумав…

Я замовк, бо не був певен, чи варто казати їй це, а тим більше – як саме це сказати.

– Це дурня, мабуть, але я подумав, що Марфа розповідає мені історію мого власного народження…

– Ні, – вона всміхнулася. – То була дівчинка. Сестра. Я знала про цю історію з дитинства й часто сумувала, що сестричці не судилося прийти на цей світ… А тепер, виявляється, вона жива…

– Який же я дурень! – почувався вкрай безпорадно від свого здогаду. – Та звісно ж… До чого тут я… Просто чомусь приверзлося…

– Я б не хотіла, щоб ти був моїм братом, – швидко сказала вона.

– Ти б не хотіла мати такого брата, як я?

– Тільки не брата!

Перш ніж я второпав сенс її слів, вона ніжно й жадібно поцілувала мене, – і цілунок цей був глибокий та вишуканий, запаморочливо довгий і водночас неймовірно короткий…

Коли Настя відхилилась, я не розумів, скільки проминуло хвилин чи, може, секунд…

Я почувався, ніби потрапив у центр дзиґи: так усе закрутилося в голові…

Почасти це, звісно, можна було би пояснити струсом мозку… Але тільки почасти.

– Настю…

Вона вийшла, не подарувавши мені змоги поглянути їй в очі, й цього разу довго не поверталась. Я чекав на неї, аж поки дрімота зморила мене.

…Безкінечно довга біла лінія – вона накреслена крейдою на підлозі, і я наче лечу над нею, намагаючись знайти кінець… Та лінія безперервна… Це – коло…

– Не можеш переступити лінію, так? – чую голос і тут-таки бачу Івана.

Він сидить у кутку кімнати, на стільці, з пістолем на колінах, а його голова – прострелена і зяє здоровенною дірою там, де над лівим вухом вийшла куля.