Ілларіон Павлюк - Білий попіл

Я судомно вдихаю, рвучко сідаю на ліжку.

Напівморок. Світанок. Не знаю, де я. Це якась хата. Радше навіть халупа. Рибальська, судячи з розвішаних для виправи неретів. Голова тяжка, ніби після бурхливої ночі, напоєної досхочу вином… А втім, вино ж таки й справді було. Вино, а потім ще пиво… Потім…

Перед моїми очима знову закрутилися нутрощі екіпажа, і ми з Котелком під час падіння: наче монетки, що безладно калатаються в кварті жебрака… Накотилась нудота.

Я ледве втамував спазм у горлі й не виблював. І річ не в пійлі, певно, що ні. Схоже, я таки міцно навернувся головою.

Навкруги було тихо. Полежавши трохи, спробував підвестися.

У моїх ногах, у темному кутку біля ліжка, щось виднілось. Якась тінь. На мить здалося, що це людина на ослоні. Я придивився. І справді, до біса нагадує людський силует, тільки геть нерухомий. Що це? Камзол на вішаку? Чи це Котелок там сидить?

– Олесю, – покликав я. – Це ти?

– Отямився нарешті! – вигукнув жіночий голос. – Я задрімала!

Настя кинулася до мене й турботливо поклала руку на лоба.

– Як ти? Боже мій… Лежи-лежи… Водички хочеш?

Пити й справді хотілося, тож я кивнув.

Спробував сісти, та голова страшенно паморочилася, і я знову ліг. Настя повернулася з чашкою. Вона підтримувала мене за потилицю й поїла, наче дитину.

– Де ми? – запитав я.

– У безпеці. Не треба говорити. Краще поспи…

– Я пам’ятаю, як тарантас перекинувся…

– В урвище, – кивнула вона. – Я випадково вас помітила…

– Де Олесь?

– Рибу ловить. Йому краще, ніж тобі.

Настя взяла черпак з водою й дістала рушник. Викрутивши, хотіла покласти його мені на голову.

– Не треба, – сказав я і взяв її за руку.

– Тобі допомагало… Коли марив, – вона не висмикнула руки, а натомість взяла мою долоню й ніжно провела по ній пальцями.

– Я марив? Давно тут?

– Дві доби, – сказала вона.

– І про що я марив?

– Кликав когось… Плакав…

– Кого? Називав ім’я?

Я знову спробував підвестися, та вона не дозволила.

– Я не змогла розібрати, – сказала Настя.

Ми вмовкли. Потім вона запитала, поглянувши на мене впритул своїми очиськами:

– Це – жінка?

Образ у білому сяйві знову постав перед очима.

– Я не пам’ятаю її імені, – сказав я. – Але ви з нею схожі.

– Схожі? – перепитала Настя з образою в голосі, та я не надав цьому значення.

– Дуже…

– Вона чекає на тебе в Києві?

Настя хотіла, щоб запитання прозвучало байдуже, та їй не вдалося приховати почуття: в цьому запитанні крилися виклик, образа і навіть щось штибу: «Якого ж тоді дідька ти тут розлігся».

– Ні, – відповів я. – Це було дуже давно. Двадцять років тому. Я ж казав, що навіть не пам’ятаю її імені.

– Ти любив її? – запитала Настя стишено.

– Так.

Вона легенько стиснула мою руку, а потім запитала:

– Чому ти казав: «Пробач»?

– Я так казав?

Вона не відповіла. Не знав, що й сказати, бо мало що міг пригадати. Лише почуття, незрозумілі для мене самого…

– Знаєш, Настю… Я заподіяв тій дівчині страшного лиха.

– Ні! – гарячково вигукнула вона. – Ти не міг!

І Настя обняла мене – ніжно й водночас міцно.

– Я боялася, що ти помреш, – прошепотіла вона. – Спершу подумала, що вже вмер. Аж ні – живий: я вухо до губ твоїх притулила, а ти дихаєш… Я кричала, щоб ти отямився… І навіть по щоках била. І плакала дуже. А потім Олесь застогнав, він теж живий був. Спершу збиралася сама тебе тягти… Потім по батька побігла. Ми вдвох і перенесли вас сюди… Олесь через дві години вже трохи оклигав.

– А Марко і Семен?

– Семен вище на схилі був. Батько сказав, що куля… А Марко – він на дереві… Аж груди йому прохромило…

Вона раптом випросталася й провела по щоках, намагаючись приховати сльози. Забрала черпак з водою й заходилася квапливо викручувати рушник, повісивши його потім сушитися.

– Настю, – покликав я.

– Що? – вона сором’язливо ховала лице.

– Ти дуже хороша, – сказав я.

– І ти, – вона мовила це зовсім тихо.

– Де ми? – знову запитав я.

– У хатині біля річки. Мій батько спиняється тут, коли рибалить. Тобто коли раніше на рибу ходив – тепер уже старий став.

– А я?

– А що ти?

– Старий?

Настя всміхнулася.

– Дурний.

Вона переставляла якесь кухонне начиння на полиці.

– А тобі скільки років? – запитав я.

– Двадцять один.

– Отже, тоді тобі був лише рочок…

Настя раптом впустила глиняну чашку, і та розбилася. Потім мовчки вийшла. Повернулася. Видно було, що вона спохмурніла, засмучена. Без жодної потреби взялася прибирати в цій пустій хатині, переставляти якісь поодинокі речі, хоча всі вони ніби й так були на своїх місцях.