Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Та не плутаю я нічого! Пан сотник мене на ярмарку зустрів. На Колодія. Там навкулачки на гроші билися. Я теж бився. І програв добряче… – він наморщився й несамохіть торкнувся щелепи. – А він мені роботу запропонував. Ніколи цього не забуду. Бо з тими, хто програє, зазвичай ніхто не панькається…

Котелок знову випередив мене, тож довелось його наздоганяти.

– А чому ти вирішив, що він уже тоді когось шукав?

– Бо це й була моя робота – помогти йому впіймати такого собі Хому Брута.

– Он як… А навіщо сотник шукав Брута? Це він тобі сказав?

– Ні. Він нам ніяких подробиць не розказував.

Я не міг второпати, як сприймати слова Олеся.

– І як ви його шукали?

– Сотник листи отримував. Майже щотижня. В цих листах йому хтось підказував, де шукати.

– Отже, коли панну Соломію вбили, ви вже добрий місяць як винюхували Хомин слід?!

– То вже ви самі рішайте, а я про це вбивство тільки тут уперше почув. Та й то – в загальних словах.

– Чекай-но, – я взяв Котелка за плече. – Чекай… Бо мені вже в голові від цього всього макітриться. А сотник? Коли його дочку вбили – де він був?

– Кого убили? – запитав Котелок, пришелепкувато витріщившись на мене.

– Тебе пострілом оглушило?! Дочку його!

– У нього є дочка?

– Була… Ну ж бо, братику, що з тобою?! Де був сотник, коли вбили його дочку, панну Соломію?

– То о-он воно як! – Котелок дивився на мене зі щирим подивом. – Так вона – його дочка?!

– Ти, голубе, певно, з неба впав?!

– І коли її вбили?

– Та сорок днів тому й убили! Під тою старою вербою, куди ти нас возив! Той-таки Хома, якого сотник шукав!

– Та немає в нього ніякої дочки! – він спробував перекричати мене й тому трохи знітився. – Вибачайте, пане Білий… Немає в нього ніякої дочки! Принаймні я про неї ніколи не чув. І сорок днів тому ніхто в сотниковому маєтку не вмирав. Хіба що йому до цього було аж так байдуже, що він і вухом не повів.

– І жодних листів, які б його засмутили, не отримував?

– Йому взагалі ніхто не писав, окрім цього болгарина.

– Болгара, – виправив я. – Це прізвище його. Томаш Болгар.

– Так, – погодився Котелок, – Болгара. Одержували нового листа – й притьма на нове місце. Тільки ніякого Хоми там не було. Ми все людей про нього розпитували. А сотник на пошту ходив, як на службу. Аж доки новий лист приходив. І так – чотири рази! А потім уже ми в Київ приїхали, щоб вас знайти. Сотник сказав, треба вивідати, що ви за один. Який такий сищик. Якщо путній, сказав сотник, то поможе нам у розслідуванні. То ми майже місяць за вами спостерігали. А далі – ви знаєте.

– Я не розумію… Забудьмо на мить, що ви шукали вбивцю його дочки за добрий місяць до самого вбивства… Чому він не розказував, що саме накоїв цей Брут?

Котелок помовчав, а потім сказав те, що завдавало йому найбільше прикрості:

– Сотник вважає мене тупаком.

– Не певен, що так… Радше занадто чесним… Це його власні слова. І це вже набагато цікавіше!

– Що саме?

– Що в усій цій історії чесним людям чомусь не довіряють.

І я пішов уперед – хотів поміркувати про це в тиші.

Ліс раптово скінчився. Ми проминули невеликі чагарі й опинилися біля старого кладовища.

– Це ми, здається, гак дали, – невпевнено мовив Котелок.

– Не біда. Від цвинтаря має бути дорога, – і я пішов далі.

Почувши, що Котелок спинився, обернувся до нього.

– О такій порі тут нікого не буде, – підбадьорив я його.

– Це якщо треті півні вже проспівали, – сказав він і почав вертіти головою на всі боки, видивляючись сонце. – Ще не зійшло, здається…

– Та облиш! Не мертвих слід боятися…

Я рушив чистою й доволі широкою доріжкою повз старі могили, на яких стояли зчорнілі дерев’яні хрести і де‑не-де – кам’яні надгробки. Аж тут побачив гробницю.

Річ не в тому, що це був єдиний склеп на все кладовище і що справляв він поважне враження, навіть як на мірки київської знаті. Просто це був склеп із мого сну. Не схожий, не точно такий, – це був саме він. До щонайменших деталей. Ще до того, як помітив вхід, я вже знав, що доріжка перед склепом посипана гравієм. Як у моєму сні…

Так і є. Я став, роззявивши рота. Над входом було викарбувано: «Сім’я Засухи», – і це була єдина відмінність від того, що я бачив уві сні.

– Що там? – налякано запитав Котелок.

Від несподіванки я здригнувся.

Побачивши комічне перелякане лице свого супутника, змусив себе відкинути марновірний острах.

– Родова крипта нашого сотника, – відповів я так безтурботно, як тільки міг. – До речі, там має спочивати його дочка Соломія. Тож це слушна нагода з’ясувати, чи існувала вона насправді. Достатньо прочитати надгробні написи.