Ілларіон Павлюк - Білий попіл

За дверима стояв Котелок – і більше нікого. І тієї миті, коли я смикнув ручку на себе, він якраз наліг на дубові дошки плечем. Тож тільки-но двері подалися, Котелок одкинув їх своєю тушею, влетівши в шинок, наче знавіснілий носоріг.

Він навіть носом зарив не відразу, а пролетівши, як мені видалося, метри зо два. Гуркіт свідчив про те, що Котелок приземлився на котрийсь зі столів, та я вже цього не бачив, бо стрімголов вибіг з шинку.

Праворуч біля конов’язі побачив двох коней і побіг туди, невимовно зрадівши такій удачі. За спиною пролунав постріл. Самохіть пригнувши голову, я озирнувся: Котелок сидів на підлозі з пістолем у руці, в хмарі диму, і зброя його чомусь була націлена на когось у корчмі. Все це було дуже дивно, але хай вже самі дають собі раду, подумав я.

Підбігши до одного з жеребців, заходився відв’язувати його від жердини. Хитросплетіння вузла ніяк не вдавалося розплутати. Я став так, щоб кінь затуляв мене від входу до корчми, й у місячному світлі оглянув другий вузол – точнісінько такий само. Низько нагнувшись, ніяк не міг докумекати, як його розв’язати. І, наче на зло, не мав із собою нічого гострого. Тоді я заходився розстібати вуздечку – вже якось і без неї переб’юся… З корчми долинали звуки боротьби, гуркіт і тріск меблів.

Уже майже впорався, коли почув за спиною характерне клацання й безпомильно розпізнав у ньому звук зведеного курка.

Не варто було сподіватися на те, що вбивця захоче для початку перекинутися зі мною двома словами, тому я не зволікав і миті: кинувся вниз і, впершись у землю руками, щосили хвицьнув ногою в напрямку звуку. Зарізяка стояв зовсім поруч, і я поцілив йому в живіт. Він крекнув, склався навпіл і випустив пістоль.

Я встиг завважити, що то не Тесля, а той другий – незнайомий худий тип із солом’яними вусами і гидомирною веснянкуватою пикою.

Наступної миті одним рухом зірвав з коня розстебнуту вуздечку і, міцно схопивши його за гриву, скочив у сідло. Кінь був норовистий і, не признавши хазяїна, спробував мене скинути. Вчепившись у гриву, я добряче вдарив його закаблуками по боках, і жеребець звився дибки – став майже вертикально. Й тут-таки – рвучко скочив на передні ноги, збрикнувши задніми так, що я насилу на ньому втримався.

– Стережись! – почув я викрик Котелка.

Мені бракувало часу перевіряти, чи то він мені гукав, чи ще кому. Я просто звісився з коня, тримаючись за луку сідла так, щоб сховатися за його корпусом.

– Ну ж бо, голубчику, вивозь! – гукнув я жеребцю.

Хоч як це дивно, але кінь припинив гарцювати і рвонув уперед. Знову пролунав постріл. Я не так почув, як відчув удар кулі в м’язистий конячий бік. Жеребець повалився піді мною швидше, ніж падає зрубане дерево.

Слава Богу, я встиг висмикнути ногу зі стремені.

Вусань, якому я заїхав у живіт, стояв із задимленим пістолем. У іншій його руці, опущеній, був іще один пістоль, і я гадки не мав, заряджений він чи ні. Аж раптом на довготелесого, наче пес, ззаду накинувся Котелок, зваливши його на землю.

– Біжи! – викрикнув він мені, осідлавши зарізяку і намагаючись видерти з його руки пістоль.

Хоча я саме й збирався це зробити без жодних підказок. Біля околишніх хат завалували собаки, залунали крики селян. Подумав, що Котелку допоможуть і без мене. Але тут я побачив Теслю. Він навдивовижу швидко, як на таке одоробало, наближався до Котелка ззаду, а той досі змагався з довготелесим за пістоль. У руці камердинера зблиснула шабля. Чомусь я не зміг покинути Котелка на вірну погибель, хоча мав усі підстави вважати, що ми з ним – по різні боки барикад.

Цієї ж секунди помітив руків’я, що визирало з невеликої сумки при сідлі. Ще мить – і я вже розмотував батіг. Дякувати долі, в моїх руках опинився триметровий козацький гарапник. Я перескочив через застреленого коня й ляснув батогом у повітрі. Звук мало чим відрізнявся від пострілу.

Тесля поглянув у мій бік, умить забувши про Котелка. Я вдарив його батогом, націлившись у лице, та камердинер устиг затулитися ліктем, й одразу посунув на мене, піднявши шаблю. Поки відстань між нами була більш як п’ять кроків – я мав перевагу. Й тому став обходити його по колу й водночас розкручувати гарапник над головою. Потім, зробивши один оманливий порух, ударив іще раз, націлившись у стегно.

Й хоч я давно вже не тримав у руках таких штукенцій, але давня циганська наука не забулася, – кінець бича розсік Теслі штани вище коліна. Той завив од болю й кинувся на мене. А втім, швидше, ніж треба було, якщо вже він намірився дістати мене шабелиною. Я легко ухилився й відскочив убік. По штанях камердинера розповзалась кривава пляма. Мій батіг викреслив іще одне коло в повітрі й уперіщив його по плечу. На мій подив, він не випустив шаблі, хоча на плечі здоровила теж проступила кров: камердинер був міцніший, ніж я собі подумав.