Ілларіон Павлюк - Білий попіл

Я пригнувся й тієї ж миті зірвався з місця, мов ужалений. Оббігши хату, перескочив через старого пса, який вискочив з-під сараю й відчайдушно завалував. Я сподівався, що Тесля не встиг мене розгледіти.

Мабуть, саме час було скочити на коня й скористатися Івановою порадою. Та я просто вибіг за хвіртку і щодуху помчав навмання.

Сам не пам’ятаю, як опинився біля шинку. Якщо вірити зорям, було близько опівночі, й корчма досі гуділа п’яними голосами.

Сховавшись у тіні, я озирнувся. Що їм треба було від Івана? Чи вони шукали саме мене?

Погоні начебто не було. Віддихавшись, я про людське око занурив руки в чашу для омовіння й потягнув на себе двері.

Людей, як і раніше, було повнісінько. Я спершу здивувався, але потім згадав, що завтра – неділя. Шинкар привітно махнув мені. Я підійшов до шинквасу і сів.

– Токайського? – запитав він.

– Налий пива, – сказав я й пильним поглядом обвів залу, щоб пересвідчитися, що тут немає Томаша чи ще якогось знайомця.

– Олеся видивляєтеся?

Шинкар обвів рукою довкола голови.

– Ваш друг, – пояснив він. – У котелку.

– А… Так… Ніяк не запам’ятаю ім’я… Він пішов?

– З ним тут така придибенція сталася! Уявляєте, упав у яр за шинком…

– Оце так-так…

– Та нічого страшного! Але там у нас, даруйте на слові, нужник…

Шинкар гигикнув.

– І давно він пішов? – поцікавився я.

– Та ж півгодини тому він уже знову заходив! За вас питав. Трохи розминулися!

Я кивнув. Шинкар поставив переді мною пиво, я кілька разів жадібно ковтнув.

– Непогане, – сказав йому.

– Самі варимо! – відповів шинкар.

– Слухай-но… Маю до тебе питання.

– Авжеж, – він нахилився до мене через шинквас.

– Ти добре знаєш Хому Брута?

Господар шинку спохмурнів і взявся ретельно протирати стільницю.

Потім глипнув на мене з-під насуплених брів, нахилився й тихо сказав:

– Знаю, аякже… Не скажу, що дуже добре, але ж хутір у нас невеликий, – він мимоволі, як мені здалося, озирнувся. – Тільки ж мене по голівоньці не погладять за довгий язик…

– А я нічого такого й не збираюся випитувати. Не бійся. Так, дрібницями різними цікавлюсь. Приміром… Він курив?

– Хома? Курив. Самокрутки.

– І багато курив?

– Не знаю, чи багато, але в шинку завжди курив. Він це напоказ робив.

– Напоказ? – здивувався я.

– А ви послухайте. Це був його трюк такий: дістати з кишені квадратик паперу з дрібкою тютюну на ньому. Підняти вище, щоб усі бачили. Над столом, наприклад. І наче ненароком, не дивлячись, скрутити однією рукою. Одним рухом пальців – раз! Ніхто так не вмів!

Мене наче облили крижаною водою.

– Як ти сказав?

– Що саме?

– Він крутив цигарки однією рукою?

– Так, любив усіх цим фокусом дивувати, – шинкар для більшої переконливості зобразив це жестом, скрутивши уявну цигарку. – Ось так!

Я не міг нічого второпати.

– Хома? – недорікувато запитав я. – Ти зараз говориш про Хому Брута?

– А про кого ж?! Ви ж про нього питали.

– Чуєш… – правду кажучи, я відчував, як мізки у моїй макітрі поволі закипають. – А ти звернув увагу на чоловіка, з яким я сьогодні сидів за столом?

Він похитав головою.

– На жаль… З цією біганиною… По суботах у нас тут вавилонське стовпотворіння! – шинкар замислено тер підборіддя. – А який він на вигляд?

– Пальто таке… Потерте… З заячим коміром… І сорочка… Білим по білому вишита…

Він здивовано поглянув на мене. Потім усе-таки похитав головою.

– Не пригадую… Якщо й бачив, то хіба мигцем, певно. Не придивлявся.

Він узявся протирати якусь склянку.

– Просто він теж… Крутить самокрутки однією рукою, – тихо сказав я, ніби звертався до себе, а не до нього.

Шинкар раптом поставив склянку на шинквас і здивовано запитав:

– Він сидів із вами за столиком?

– Навпроти.

Він завагався на кілька секунд, а потім сказав:

– Я не бачив, з ким ви тут були сьогодні. Але чоловік, який виробляє такий фокус із самокруткою, та ще й вбраний у пальто з заячим коміром, – на весь Білий Попіл тільки один.

Він поглянув так, буцімто останньої фрази мало вистачити, щоб я більше не ставив жодних запитань.

– І? – усе ж таки наважився перепитати. – Як його звати?

– Я вам уже казав. Хома Брут.

Світ остаточно втратив звичні обриси і поплив у мене перед очима. Що це все означає? Томаш – це Хома Брут? Чоловік, який писав сотнику листи й начебто вказав йому на когось, як на Хому… Чоловік, який уплутав мене в цю історію, щоб я взявся за розслідування… Чоловік, сама лише поява якого завжди знаменувала наближення неминучої біди, – то він і є Хома Брут? Я нічого не розумів. Виходить, що Хома на пагорбі під старою вербою зізнавався у власному злочині?! Як таке може бути?