Ілларіон Павлюк - Білий попіл

Я полегшено зітхнув. Запала тиша.

– Давайте вже поговоримо про Хому, – попросив я Івана.

Він кивнув і після короткої паузи мовив:

– Хома не винен.

– Так… І чому ви у цьому певні?

– А чому він має бути винен? Тому що кохав Соломію? Хіба це перетворює людину на вбивцю? Як на мене, то це радше виправдання.

– Це все? – я відчув розчарування.

– А що є проти Хоми, крім вигадок Марфи? – вів далі Іван. – Що бачили люди, які збіглися на її крики? На пагорбі навіть панночки не було! Марфа каже, що вона втекла. І що? Знайшли її? Бачив хтось, як вона йшла додому? А я вам от що скажу: Хома і його мати лишалися єдиними християнами на хуторі, ми ж усі на той час вже давно забули про Христа. Махнули на Нього рукою. Нам уже багато років нема ніякого діла до Господа, тому що поруч – пекло, і страшить нас тільки той, хто може вийти з його брами.

– А що сталося з батьком Хоми? Я чув, що він…

– Упав із дзвіниці. Звідки ж іще міг упасти священик, який усьому хутору був як колька в боці!

– Натякаєте, що то не був нещасний випадок?

– Я натякаю, що всю родину Хоми тут люто ненавиділи. Якби вони вмерли від білої немочі, все було би правильно: не дотримувалися законів – і поплатилися. Але вони не вмерли й перетворилися на щоденний живий докір для всіх нас. На свідчення того, що можна було й не зрікатися віри… І ось Хома, який для всього хутора наче більмо на оці, опинився раптом тієї триклятої години на тому місці… І плювати, що немає жодного доказу його вини! Його потягли до церкви, закликавши туди демона!

– Це цікаво…

– Ось вам іще! Ви курите?

– Ні, – здивовано сказав я.

– А Хома – курив. Самокрутки. Не люльку, а саме самокрутки. Так ось… Під старою вербою не знайшли жодного недопалка.

– То й що? – запитав я.

– Сотник каже, він чекав на неї. Буцімто він знав, що вона йтиме додому цією дорогою, – і влаштував засідку. То невже він би не викурив жодної цигарки, поки ждав там?

Я знизав плечима:

– Є ще такий здогад, що він зустрів її внизу, біля річки. А на пагорб вони піднялись разом.

– Нехай. Але ж і внизу – жодного недопалка! Можете вірити, я особисто перевіряв!

– То, може, це вона на нього чекала, а не він на неї?

– Облиште! Панночка б не чекала так довго! Ми ж добряче затримали Хому того вечора! Якщо він справді вбивця, йому довелося би пантрувати там Соломію з повними кишенями тютюну й не викурити жодної цигарки!

– Що ж, – я дістав блокнот. – Завтра я якраз збирався прояснити деякі моменти…

– Ні, – перебив мене Іван, – не буде ніякого завтра! Мені треба, щоб ви повірили мені сьогодні. Зараз! Повірили, припинили це розслідування й забралися звідси назавжди! Кінь на подвір’ї, до слова, – для вас. Беріть його і…

– Ви з глузду з’їхали?! – гаркнув я.

– Я намагаюсь сказати вам, що тільки-но ви докопаєтеся до істини – вас уб’ють. Забирайтеся. І тоді ви порятуєте не тільки себе, але й Хому!

– А де зараз Хома?

Він зам’явся і знову несамохіть почухав вухо пістолем.

– Я більше нічого не скажу вам… Просто їдьте звідси.

– Ну… Обіцяю подумати, – сказав я йому. – Хай там як, а ви мені дуже допомогли…

Я підвівся, збираючись розпрощатися. Ступив було крок до Івана, щоб потиснути йому руку, але зупинився перед самим колом, метикуючи, як він поставиться до того, що я перетну його магічну загороду. Може, краще потиснути руки через лінію? Чи так не можна? Моя долоня повисла в повітрі. Потім, від гріха подалі, я просто кивнув йому.

– Спасибі, – щиро сказав я. – А тепер дозвольте і честь знати.

І пішов до дверей. Я вже взявся за ручку, коли почув недвозначний оклик Івана:

– Стій!

У його голосі лунала погроза, і я застиг, ніби побачив гадюку. Повільно, без різких рухів, обернувся. Іван націлив на мене свого пістоля, а його рука од напруги ходила так, що дуло кидало з боку в бік. Палець цього йолопа, звісно ж, лежав на спусковому гачку.

– Ти не зміг зайти в коло! – тремтливим голосом мовив Іван. – Не можеш перетнути лінію, так?

Він сказав це таким тоном, ніби викрив мене.

– Спокійно, голубе… – м’яко сказав я, намагаючись нічим не стривожити його. – Просто відведіть дуло трохи вбік, щоб не сталося біди.

– Тоді зроби це! – він мовив ці слова, зціпивши зуби. – Увійди в коло!

– Та будь ласка… – я вирішив не сперечатися з ним. – Якщо це так важливо…

І почав повільно наближатися до Івана.

Пістоль, націлений мені просто в обличчя, неприємно посмикується в його руці. Іван тяжко дихає, наче після доброї пробіжки, і я маю всі підстави остерігатися, що він випадково натисне на спуск раніше, ніж я дійду до кола.