Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Ніхто, – Томаш реготнув і прикурив од свічки на столі. – Крім тебе, звісно.

– А щоб ти не діждав… – вихопилось у мене.

– Чого ж? – здивувався він. – Хіба в нас не спільна мета?

– Що ти знаєш про Настиних батьків? – запитав я. – У них були ще діти?

Томаш вмить перестав блазнювати і навіть насупився. Він торкнувся пальцем до губ і озирнувся.

– Тут, знаєш, невеличкий хутір, – мовив він пошепки, нахилившись до мене через стіл. – І всього лише одна Настя. Нащо всім знати?

– Отже, ти щось знаєш з цієї історії?

– Дивно, що й ти дізнався! Розтопив, значить, серце старої Марфи?

– Вона мало що встигла розповісти… – я знову ковтнув вина і відхилився на спинку стільця.

І тут я помітив, як хтось мені помахав. Я придивився. В кутку за столиком сидів Іван – товстун із родимкою, який на поминках умовляв мене рятувати свою душу. Томаш, перехопивши мій погляд, теж обернувся, та Іван встиг опустити очі, втупився в стільницю.

– Гаразд, не дмись, – сказав Томаш. – У нас набагато більше спільного, ніж тобі здається.

– Що спільного? – спитав я, хоч заледве стримувався, щоб не послати цього зайду під три чорти.

– На все свій час.

– А мені чомусь видається, що цей час якраз настав. І почни з розповіді про мій хрестик.

– А що з ним? – вдаючи стривоженість, стрепенувся Томаш. – Ти знову його загубив?

Я мимоволі торкнувся грудей, намацав хрестик.

– Де ти його взяв, Томаше?

Він затягнувся, випустив цигарковий дим, примружився, та не відповів.

– Коли я отямився в циганському таборі, його вже не було. Потім… У своїх спогадах… Я пригадую його. Пригадую, як дарую його якійсь дівчині. Але…

– Що ти з нею зробив? – раптом запитав Томаш.

– З ким?

Його запитання прохромило мені груди крижаним вістрям, і я відчув тупий холодний біль у серці.

– Облиш, Тарасе! Мені ж ти можеш довіряти! – сказав Томаш із дружнім докором у голосі.

А потім нахилився до мене близько-близько й прошепотів:

– Я знаю, як це: вбити того, кого любиш.

На цьому мені урвався терпець. Я загилив кулаком по столу так, що на мене витріщилася добра половина людей у шинку. Та мені було байдуже.

– Хто ти? – запитав я Томаша, нахилившись через стіл до його обличчя. – Ти знав мене в тому житті, що я його не пам’ятаю? Тому ти втягнув мене в цю історію? В яку гру ти граєш?

– Ти все пригадаєш, – сказав Томаш. Він, мабуть, нарешті второпав, що я заледве стримуюся. – Обіцяю тобі. Справді. Та спершу ти закінчиш те діло, заради якого приїхав. Така буде наша з тобою угода. Присягаюся, що не порушу її!

– На дідька мені здались якісь угоди з тобою?!

– Бо тільки я можу допомогти тобі повернути двадцять років твого життя! Не доведеш свій розслід до кінця – і з тобою назавжди лишаться тільки жалюгідні обривки спогадів. А ти навіть не згадаєш її ім’я!

Наливши собі повний келих вина, я вихилив його одним духом. В Томашевих очах я бачив розуміння й навіть співчуття.

– Ти кохав її? – раптом запитав він.

Я не очікував такого запитання. Та гнів минувся, і я не бачив сенсу відмовчуватися.

– Понад усе життя, – відповів я. – Це єдине, що я про неї пам’ятаю.

Томаш узяв зі столу загаслий недопалок самокрутки і знову прикурив його від свічки.

Підійшов шинкар.

– Як вам засмакувало наше вино?

– Дуже добре.

– Це для вас, – тихо сказав господар, нахилившись, і непомітно тицьнув мені в руку якийсь папірець.

– Радий чути, – голосно додав він і повернувся за шинквас.

Я глянув на Томаша й побачив, що він свердлить мене поглядом.

– Від кого записка? – запитав він безцеремонно.

Я не відповів, а лише мовчки розгорнув папірця.

Нервовим, нерівним почерком там було написане таке:

«Пане Білий! Не можу підійти до вас, бо ви прийшли не сам, розмова ж ця не для чужих очей та вух. Приходьте сьогодні вночі, будь-коли, як тільки зможете вирватися, в дім біля церкви – той, на якому флюгер у вигляді риби. Собаку я прив’яжу, тож одразу заходьте. Якщо можете, візьміть усе необхідне, щоб більше не повертатися в маєток. Ідеться про ваше життя або смерть».

І ще – підпис.

«Ваш приязний друг Іван».

Томаш очікувально дивився на мене. Я всміхнувся на всі тридцять два й, поглянувши йому просто в очі, сказав:

– Чистий папірець, уявляєш?

Й одразу підніс записку до полум’я свічки. Томаш кивнув:

– Мені весь час передають пусті записки.

Він підняв свій келих і спорожнив його трьома великими ковтками.

– Та все ж таки, – сказав він, підводячись, – ти б попередив автора, що стара Марфа сьогодні вже намагалася тобі все розказати. І чим все скінчилося?