Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Навіщо? – запитав я здивовано.

– Бо діти – то скарб. І деякі люди ладні віддати за нього все, що мають… А та жінка могла понароджувати собі ще і ще…

Вона замовкла, віддихалася й продовжила:

– І вона таки народила… Але через багато-багато років… І протягом всіх цих років я себе ненавиділа. Та більше, ніж себе, я ненавиділа те нещасне дитя, яке вкрала. Ненавиділа за те, що воно не закричало відразу, – і цим ввело мене в страшну спокусу…

Її тяжке дихання стало ще уривчастіше, стара знову замовкла.

– Що було далі? – я розумів, що Марфі будь-якої миті може забракнути сили, щоб завершити свою сповідь.

– На чім я спинилася? – спитала вона, ніби щойно прокинулась.

– Ви сказали, що тільки через багато років та жінка народила собі другу дитину…

– Так. Дівчинку. Її назвали Настею… І сьогодні вона накреслила для мене це коло… Їй і невтямки, яким чудовиськом вона опікується.

– Настя?!

– Наша добра Настя… Вона – сестра тієї нещасної дитини.

Я навіть нахилився вперед – боявся проґавити бодай слово.

– А що стало з тією викраденою дитиною? Кому ви її віддали?

– Ти знаєш цю історію не гірше за мене… Тільки забув.

– Скажіть! – попросив я. – Скажіть, заради спокою своєї душі!

Вона помовчала. Потім вдихнула на повні груди, та відразу зайшлась кашлем – тяжко, надсадно.

Я підвівся, хоч і не знав, як їй допомогти. Задушливе бухикання скрутило бабцю у вузол, її очі вирячилися, обличчя посиніло. Врешті вона змогла вдихнути і, поглянувши на мене каламутними очима, сказала:

– Води…

На секретері стояла повна карафка і кілька склянок. Я швидко наповнив одну з них, але трохи перелив води й тому йшов повільно, щоб не розхлюпати. Та якоїсь миті рука здригнулася і трохи рідини пролилося на підлогу.

Стара скрикнула, наче обпечена. Я теж здригнувся, розливши ще більше, й здивовано поглянув на неї. Бабця втупилася мені під ноги з невимовним жахом. Я побачив, що – наче навмисне – пролив воду на її дурнувате коло. Вочевидь, для неї це означало, що демони вже кинулися пожирати її душу.

– О Господи… – сказав я. – Зараз витру…

Вона мовчала й поглипувала то на мене, то на калюжу – рот роззявлений, нижня щелепа тремтить. Я поставив склянку просто на підлогу й роззирався, чим витерти воду. Помітив лляну серветку на секретері – те, що треба. Схопив її й кинувся витирати підлогу. Мабуть, треба було просто промокнути воду, та через надмірний поспіх я трохи перестарався й витер калюжу разом з частиною крейдяної лінії.

Бабця захрипіла. Мені здалося, що то був напад якогось тваринного жаху.

– Я все виправлю! – перелякано сказав я. – Де крейда?

Вона вирячилася на мене й не могла вдихнути.

– Що з вами?! – вигукнув я, хоча стара, здається, мене вже не чула. – Чорт…

Схопивши склянку, підійшов до неї й сів на ліжко.

– Тільки не вріж дуба, бабцю… Тільки не зараз…

Дбайливо піднявши їй голову, обережно влив до рота трошечки води. На щастя, вона спромоглася на кілька ковтків, дихання трохи вирівнялось, але погляд і далі був стеряний і сповнений жаху.

– Ви мене чуєте? Марфо?

Вона знову захрипіла і спробувала відштовхнути мене – нічого вже не тямила.

– Скажіть мені правду: хто вбив панночку?

Я нахилився до неї так низько, що її губи майже торкалися до мого вуха. Навіть відчув на шкірі її уривчасте дихання. Нарешті вона відповіла:

– Вона… Втопилася…

Ці слова прозвучали так тихо, що я спершу подумав, ніби мені причулося.

– Хто втопився? Соломія, сотникова дочка – хто її вбив?

Зазирнувши повитусі в очі, побачив там порожнечу. Навряд чи вона розуміла зараз, що каже.

– Марфо! Ви чуєте мене? – помітивши, що їй нібито вдалося зупинити погляд на моєму лиці, я додав. – Це я, Марфо!

І тоді вона зайшлася тим таки безумним вереском, який сьогодні вранці сполошив вороння на старій вербі. Я аж відсахнувся з несподіванки.

Стара сиділа на ліжку, широко розплющивши пусті очі божевільної й нестямно верещала.

Вибігши з кімнати, я помчав у інше крило дому.

– Пане сотнику! Пані Анно!

Я тарабанив у всі двері, та ніхто не відчиняв.

Тоді я прожогом кинувся вниз.

– Є тут хтось?!

Вибіг надвір і вже на ґанку наштовхнувся на здоровила-камердинера, який здивовано витріщився на мене.

– Де сотник?

– На конюшні, – відповів мордань.

І тут знову закричала Марфа. Ми обидва задерли голови, поглянувши на її вікно. Якраз вчасно, щоб почути звук розтрощеного скла й побачити, як нещасна Марфа вилітає разом із розбитою шибкою головою вперед, ламаючи тонкі віконниці. Вона не переставала кричати, аж доки її тім’я з неприємним хрускотом вдарилося об мощену каменем доріжку. Перекотившись через зламану шию, вона впала навзнак. Її вицвілі осклілі очі дивилися в помережане багрянцем небо, і погляду цьому було байдуже до скалок скла, які ще сипалися згори…