Ілларіон Павлюк - Білий попіл

Повитуху поклали в спальні для гостей – по сусідству з моєю кімнатою. У неї підвищилась температура, бабцю кидало то в жар, то в холод. Доглядала за нею Настя. Кілька разів заходила Анна, – вона щиро переймалася Марфиним самопочуттям.

Я теж зазирнув до неї. Бабця дрімала з напіввідкритим ротом, а груди високо здіймалися від тяжкого дихання.

Близько четвертої я був у своїй кімнаті, аж почув, як до садиби під’їхав екіпаж. Незабаром у коридорі пролунали кроки кількох людей і голос сотника, який щось комусь пояснював. «Лікар приїхав, – подумав я, – хто ж іще?» Трохи зачекав, але цікавість швидко взяла гору, і я тихцем вийшов зі своєї кімнати.

Двері в сусідню спальню були прочинені, і я обережно зазирнув усередину. Стара напівлежала на ліжку, обкладена подушками. Біля неї, спиною до мене, сидів лисуватий чоловік у сюртуку. Анна й сотник стояли поруч і стривожено його слухали.

– Травма… Не скажу, що тяжка, – сказав він, поправивши на носі пенсне. – Та у вашому віці все ж небезпечна. Правду кажучи, ризик для життя є… І чималий… Тож… З Божою поміччю, ви станете на ноги і проживете ще довго… Та я б на вашому місці…

Він замовк і поглянув на сотника.

– На хуторі є священик?

– Є, – сказала Анна й затнулась, зайшлася кашлем.

– Був, – уточнив сотник. – Але сталася біда…

– О… – стурбовано вигукнув чоловік у пенсне. – Я попрошу нашого панотця, але ж сюди дорога неблизька, та ще й завтра – недільна служба… Навіть не знаю, коли він зможе приїхати…

Анна повернула голову в мій бік, і я відсахнувся, щоб не потрапити їй на очі.

– Настю! – покликала Анна.

Намагаючись не гриміти каблуками, я тихо повернувся до себе й причинив двері. Не роздягаючись, а лише роззувшись, я ліг на ліжко. Намагався дослухатися до голосів за стіною, та годі було розібрати бодай слово. Втома обрушилась на мене тяжким потьмаренням, скувала рухи та бажання думати, і дуже скоро мене здолав сон.

Мені снився візниця Семен.

Він правив конем, сидячи в сотниковому тарантасі, а біля його ніг лежав великий клунок з їжею, що зібрав Тимко. Семен приїхав на цвинтар. Це було якесь старе кладовище, де поміж масивних дерев’яних хрестів лише де‑не-де виднілися кам’яні надгробки. Взявши клунок, Семен пішов стежиною поміж могил. Він піднявся на невеличкий пагорб, за яким розкинулося ціле поле, всіяне могилами, безмір старих зчорнілих хрестів. Семен злодійкувато озирнувся: він стояв при вході до величезної гробниці, якої щойно тут і близько не було. Над входом у склеп був напис: «Хома Брут», – а до самих дверей вела дбайливо посипана гравієм доріжка.

– Потримай, – сказав Семен і тицьнув клунок мені в руки. Тепер і я стояв посеред безкрайого степу могил, марно намагаючись відшукати поглядом вхід на цвинтар, що мав би бути десь поруч, кроків за десять, – але його не було: тільки чорні дерев’яні хрести повсюди, куди сягав зір.

– А чи знаєш ти, братику, що означає ім’я Хома? – запитав Семен і обернувся.

І я побачив, що це не Семен, а Томаш Болгар у білій сорочці та в своєму незмінному пальті з заячим коміром.

– Ні, – сказав я. – Не знаю.

– Близнюк! – сказав Томаш. – Арамійською мовою.

– Арамійською? – перепитав я. – Це мова, якою розмовляв Христос?

– Тоді всі нею говорили, – сказав він. – І Христос, і Юда, і навіть Люципер, який спокушав обох.

Томаш розчахнув двері крипти, й ми зайшли. Спустившись кам’яними сходами, опинилися в маленькій кімнатці. Яскраве світло падало звідкілясь згори, й у ньому танцювали та зблискували порошинки. У стовпі цього світла, прикутий руками до стін, стояв голий по пояс чоловік. Він повільно підвів голову, й ніби дивився просто на нас, хоча його очі… Точніше – його вії… Вії заплющених очей цього чоловіка були довжелезні. Вони спускалися до самісінької долівки, торкалися загнутими кінчиками сірого каменю.

– Це Хома?! – нажахано запитав я.

– Це близнюк, – спокійно відповів Томаш і поклав клунок біля чоловікових ніг.

Томаш відступив назад. У розмотаному клунку лежало величезне серце, що ледь-ледь пульсувало.

– Чиє це серце? – запитав я.

– Його, – відповів Томаш. – А тепер – підіймімо йому вії! Щоб він зміг попоїсти.

І він ступив до того, кого назвав близнюком, ухопившись двома руками за вії його лівого ока.

Я теж ступив крок уперед, але зненацька пролунав дивний лункий стукіт, що, здавалося, стрясав стіни склепу. І я зупинився, прислухаючись.

– Що це? – запитав я.

– Байдуже, – сказав Томаш і кивнув мені на праве око близнюка. – Допоможи!