Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– А дідько його знає!

– Стули пельку! – гаркнула пупорізка. – Докличетеся на свою голову!

Він знічено замовк.

– Ви ж обидва нічого не тямите! Багато ви бачили сивих вовків, та ще й таких здоровенних?! – вела далі Марфа.

– То був пил. І звичайна велика тварина. Добре, якщо він коней не покусав…

– Це був Вій! – очі старої спалахнули фанатичною загравою, й вона перехрестилася. – Хіба не бачте, де ми опинилися?!

– І де ж? – запитав я, роззираючись. Ми стояли край гаю, біля підніжжя пагорба, на якому росла велика, покручена плином часу та вітрюганами, стара верба.

– Тільки з іншого боку під’їхали, здається… – здивовано промимрив Котелок, пропустивши повз вуха моє запитання.

– Ходімо! – сказала повитуха. – Й заберемося звідсіля якнайскоріш…

І вона рушила ледве помітною стежиною до пагорба.

Я запитально поглянув на Котелка. Той обережно, з острахом, підійшов до коней. Вони спершу відсахнулися, та він зловив одного жеребця за повіддя й заходився заспокійливо гладити його по голові.

– Чого стали? – запитав він мене. – Он під тою вербою її й убили. Перевірю коней. Бо що як таки встиг цапнути…

Я попрямував за Марфою, аж позаду пролунав голос Котелка:

– Так а що то за Вій такий? Усі тільки про нього й говорять.

– Демон такий. З довгими віями. Не бери в голову, – і я поспішив за пупорізкою.

До верби було трохи далі, ніж видалося мені спочатку, й ми піднялися на вершину пагорба хвилин через десять. У мене в руках була торба зі знаряддям злочину. Стара Марфа сперлася руками об коліна, щоб віддихатися.

– А тієї ночі ви звідки прийшли? – запитав я.

– Он по тій стежечці, – кивнула бабця, пройшовши під вербою. – Я зупинилася там, унизу. Місяць світив ясно. Я зразу впізнала Хому. Не так і багацько в нас на хуторі парубків.

– Вони сварилися?

– Вона… Начебто хотіла піти… Чи втекти… А він схопив її. А вона повернулася й дала йому по морді. Тоді він узявся гамселити її кулаками…

– Але, побачивши це, ви ж не закричали відразу? Чому?

Стара трохи прикрила рота – міркувала, що відповісти. Здавалося, намагається прочитати в моїх очах, яка ж заковика в цім запитанні, – й ніяк не могла втямити.

– Ну… Я злякалася. Та коли побачила в його руці камінь…

– Оцей?

Я дістав із торби пакунок і розгорнув закривавлену ганчірку. Це була кругла каменюка, на якій добре збереглися плями крові й навіть налиплі в кількох місцях довгі темні волосини.

– Так, – погодилась стара. – Я спохопилася тільки тоді, коли він її вдарив. Отоді й закричала щосили. Потім позбігалися люди…

Щось не сходилося… Я поклав камінь на траву й озирнувся, намагаючись уявити, як усе було.

– Не розумію, де він узяв цю каменюку, – сказав я їй. – Поблизу взагалі немає ніякого каміння. Жодного камінчика! Я так розумію, що каміння можна знайти аж ген, біля річки. Приміром, на Хому справді напав дикий гнів – такий нестримний, що він захотів убити дівчину, яку кохав. Але тоді йому б довелося навмисне бігти по камінь до річки… А ви ж кажете, спершу він бив її кулаками. Отже, він іще й завчасно приніс цей камінь і поклав десь тут! Але тоді це вже сплановане вбивство, а не сварка. Що скажете?

Очі повитухи, здавалося, аж світяться від злості. Всміхнувшись, я підійшов до неї.

– Хочете почути, що тут іще не до ладу?

– І що? – роздратовано запитала стара.

– Кричіть!

– Що? – не второпала пупорізка.

– Кричіть, – повторив я. – Так само, як кричали тієї ночі. Я хочу переконатися, що ваш крик могли почути на хуторі. Де тут, до речі, найближчі хати?

– За тими деревами, – здивовано відповіла Марфа.

– То кричіть!

Вона розгублено роззирнулася, потім поглянула на мене, ніби сподіваючись, що я жартую. Але я чекав.

І тоді стара закричала. Її тихе і силуване «а-а-а» могло хіба що розсмішити.

– Жартуєте?! – запитав я. – І такий оце крик міг сполошити люд на хуторі?

Вона поглянула на мене з холодною ненавистю й зневагою. Потім вдихнула на повні груди і закричала ще раз – щосили, аж поки зрештою зайшлася кашлем. Але її старече вищання все одно пролунало тихо та хрипко й одразу ж розчинилося в легкому подмуху вітру, від якого стиха зашелестіла стара верба.

– Знову щось не те, – насмішкувато сказав я. – Гадаю, вам забракло б сили й онука знадвору гукнути.

Я відвернувся від неї, знову обдивляючись пагорб. Що ж тут насправді сталося?

– Слухайте сюди, – сказав я їй, не обертаючись, – доведеться обирати. Або ви розкажете мені правду, або ж – до ладу закричите.