Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Чудовий ранок для прогулянки на місце вбивства, так таки-так? – спробував пожартувати він.

На порозі помешкання батьків жертви це прозвучало так по-блюзнірському, що я несамохіть скривився. Махнувши йому рукою, сів у коляску. За якусь хвилю сотник вивів під руку Марфу, й Котелок поспішив допомогти йому всадовити жінку в екіпаж. На поминках вона видалася мені якоюсь неприємною, зловісною, та сьогодні це була просто сухенька зграбна бабуся. Я звільнив їй своє місце, щоб вона сиділа в напрямку руху, а сам умостився навпроти. Бабця стримано подякувала.

Сотник простягнув мені полотняну торбу.

– Що це? – запитав я.

– Камінь, – відказав він. – Той камінь… Може, він вам знадобиться для розсліду… Ми зберегли все…

Камінь був замотаний у ганчірку в плямах засохлої крові.

– Я вже рідко куди вибираюся, – озвалась Марфа, наче відповідаючи на моє запитання. – Та пан сотник сказав, що вам важливо розпитати мене про все саме там…

– Так і є. Мене звуть Тарас…

– Я знаю. І ви знаєте, що я – Марфа. Краще розкажіть, що вам уже вдалося з’ясувати.

– Та поки що… Я ж тільки третій день тут. Ознайомлююсь, так би мовити.

Котелок ляснув у повітрі батогом, і коляска бадьоро рушила. Марфа відхилилась на м’яку спинку сидіння і, як мені здалося, відразу ж задрімала. Та через деякий час розплющила очі й сказала:

– Нещасна дівчинка! Цей ірод погубив таке прекрасне дитя!

– Ви про Соломію?

– Вона вперше вдихнула повітря в мене на руках…

– Розумію, – кивнув я. – А Хома? Йому ви теж допомагали з’явитися на світ?

– Аякже! – вона погордливо дивилася на мене. – Майже всіх на хуторі, кому ще немає сорока років, я витягнула в цей світ своїми руками.

– І що Хома… Він змалечку був такий жорстокий?

Вона хитрувато всміхнулася.

– Як на мене, то все навпаки. Той, хто на вигляд злий, навряд чи спроможний на більше, ніж бійку в шинку! Інша річ – такі от хороші хлопчики, як Хома.

– А він був хороший?

– Балуваний! Не навчили його знати своє місце. Він любив Соломію так, ніби мав на це якесь право! Точнісінько такий, як і його батько!

– Тобто?

– Той теж кирпу дер не в міру. Гординя – ось їхній гріх! А ще ж інших вчив, як вірити треба!

– Хома?

– Батько його! Він же ж священиком був. Давно…

– То це він із дзвіниці впав? – здивувався я.

– Він, він. Чули вже? Так йому й треба! Тільки себе і мали за справжніх християн, а нас усіх – то як тільки не називали, прости Господи, і поганами, і сатани слугами…

– Це через вірування ваші?

– Це через пиху їхню надмірну! – обурено вигукнула стара. – Треба геть сліпим бути, щоб не бачити: Анна порятувала від білої немочі всенький хутір…

Вона замовкла. Коляска розмірено погойдувалася на лісовій дорозі. Я більше не надокучав пупорізці розпитуваннями – чекав, що вона сама розкаже. І вона згадала:

– Ви не бачили цього, – сказала Марфа, поринувши в свої спогади, від яких погляд її стуманів і вибляк. – А я пам’ятаю, як зараз… Був липень. Наш хутір… Увесь білий од цієї бісової пилюки… І такий тихий-тихий… Тільки цвіркуни стрекочуть, наче подуріли. І ще коли-не-коли – крики! Крики людей, що в них на руках вмирали їхні рідні… Багато я бачила смертей на своєму віку, але таких криків зроду-віку не чула. Так кричать ті, хто відають: нема їм порятунку й завтра вони так само лежатимуть в своїх просяклих гноєм постелях…

Вона поглянула мені в очі й раптом вчепилася своїм пташиним п’ястуком у моє передпліччя.

– І я теж лежала в такій постелі й смерть виглядала… Уже навіть і страху перед нею не мала… Просто чекала. Мені тоді було трохи за двадцять. Мій голос так ослаб і вичах, наче виходив не з грудей, а вітер доносив його звідкись здаля. Всі мої кишки викручувало, і я лежала у власному блювотинні й гиді, бо не було кому міняти простирадла. І тут зайшла вона. Їй було сімнадцять. Юне прекрасне дитя, сміливе, ніби її викували з криці. Поглянула на мене й сказала: «Ти житимеш». А я ж мріяла тільки про те, щоб смерть скорше урвала мої муки. Та коли навкруг мого ліжка зробили біле коло й стали поїти мене водами, як веліла Анна, – неміч відступила. І за тиждень я стала на ноги, ніби й не було мені нічого!

– Якими водами вас поїли? Живою і мертвою?

– Ні. Вони потрібні, щоб одвести неміч від здорових. Анна ж відпоювала хворих водою з чорним і білим попелом.

– Чим-чим?

– Не дивуйтеся, пане Білий. Тут дуже незвична місцина. Ми – хутір із самого краю! Ось чому нам належить жити за своїми правилами. Сім’я Хоми не хотіла визнавати цього! Вони вперто носили на шиях хрестики тоді, коли ми ховали навіть ікони! Вони закликали відмовитися від живої й мертвої води, хоча це був наш єдиний порятунок! Через них знову з’явилися відступники, а згодом вернулась і біла неміч.