Ілларіон Павлюк - Білий попіл

Настя склала скатертину й дістала з серванта нову. Я підійшов до неї, щоб допомогти розстелити. Дівчина не заперечувала.

– Просто ця історія трохи стидка, – тихо сказала Настя.

– Стидка?

Мені здалось, що Настя зашарілася.

– Подейкують, пан сотник дуже про дітей мріяв. Ну, дуже-дуже. Хоча нібито знав про себе, що не кожна жінка понесе од нього… І буцімто рішив він, що жениться тільки на тій, яка од нього народить.

Вона на мить вмовкла й озирнулась, а потім стишеним голосом, тамуючи в кутиках вуст соромливий усміх, повела далі.

– Кажуть, він чимало дівок сюди привозив. Не дві й не п’ять! У цей-таки маєток. І вмовляв жити з ним на віру… Якби дівчина від нього понесла дитя, то він би й женився на ній, – така була умова. Якщо протягом трьох місяців нічого не виходило, то він щедро винагороджував її та й спроваджував.

– То пані Анна була одна з таких?

Настя скрасніла ще більше.

– Ну… Жених-то він видний, заможний…

– І через три місяці він з нею одружився.

– З нею інакше склалося. Вона зовсім трохи тут прожила, коли сотнику відлучитися довелось, надовго. Вернувся – а вона йому дочку виносить. Кажуть, він од щастя заплакав і перед Анною на коліна став.

– Якось занадто швидко розродилася…

– Не доносила! Могла й загинути дитинка, та судилося інакше.

Я обперся об стіл і спостерігав, як спритно Настя порається.

– А як люди поставилися до того, що весілля справили вже з дитиною? – запитав я.

– Та як вони могли ставитися, якщо пані Анна того року хутір від білої немочі вирятувала!

– Як ти сказала?

– Напасть така смертельна. Хто каже – хороба, а хто – прокляття. Тільки без Анни нашого хутора вже сорок років, як на землі б не було.

Отепер у мене з подиву мало очі на лоба не полізли.

– Анну тут усі готові були на руках носити, – вела далі Настя. – Якби вона не народила, то б іще взялися вмовляти сотника побратися з нею!

– Послухай-но… – мене раптом осяяло. – А чи не від неї пішло все це ваше марновірство? Кола креслити, руки омивати…

Цієї миті в їдальню зазирнула Анна й, побачивши нас, обвела обох крижаним поглядом. Настя підхопила стос брудних тарілок і вийшла, шпарко проскочивши повз неї, наче нас застукали за якимсь непотребством.

Анна провела її сповненим неприязні поглядом, відтак промовисто звела очі на мене, ніби хотіла сказати: «Все з вами ясно».

Не зронивши й слова, вийшла, лишивши мене самого. Я почекав трохи, сподіваючись, що Настя повернеться, та марно.

«То чому б не розставити всіх крапок над «і» просто зараз?» – подумав я і рушив просто до покоїв Анни.

– Прошу, заходьте, – пролунав втомлений голос одразу, як я постукався.

Анна сиділа на підвіконні й дивилася у вікно.

– Не заважатиму? – запитав я.

– Що пан зволить? – відповіла вона звичним нелюб’язним тоном.

– Ключ від молільні, якщо ваша ласка. Хотів би там усамітнитися, помолитись.

– Ніхто не заважає пану молитися в своїй кімнаті, – відрубала Анна. – А та кімната – тільки для моїх молитов, і більше нічиїх.

– Як цікаво! – саркастично мовив я. – Може, там і Бог у вас персональний?

– Пане Білий, – втомлено сказала Анна. – Мушу подякувати, що взялися за це діло, хоч вам і не обіцяно ніякої винагороди, – чоловік усе мені розповів. Це дуже шляхетний вчинок! Але також пан мусить знати міру…

– Невже це аж таке нахабне прохання: помолитися в молільні? Я, прошу пані, ще й їсти звик у їдальні.

Вона всміхнулась:

– От же ж маєте захцянку, як кольку в боці…

– Якщо не хочте відімкнути молільню, то покажіть хоч Соломіїну кімнату. А помолюсь я, добре вже, деінде, хоч і в саду. Що скажете?

Анна, зітхнувши, злізла з підвіконня, підійшла до туалетного столика й, витягнувши крихітну шухлядку, дістала ключ.

– Залишите в дверях, – сказала вона, простягуючи ключ мені.

Я здивовано крутив його в руках.

– Щось мені наче в головах низько… Я чогось не розумію?

– Ідіть і моліться досхочу, якщо вже вам так закортіло…

Не добравши, що відповісти, я мовчки вклонився й вийшов з кімнати.

Та вже коли відчиняв двері молільні, був певен, що побачу будь-що, тільки не панноччину кімнату. Одначе, як замок клацнув, я застиг на кілька секунд, перш ніж відчинити двері.

Всередині було темно: у вузькій довгій кімнаті не було жодного вікна. Я постояв трохи, щоб очі звикли до мороку. Потім розгледів камін і свічники на ньому. Знайшовши на полиці сірники, запалив кілька свічок.

Усі стіни були завішені тяжкими червоними завісами, що брижами спадали до підлоги, встеленої товстим килимом того ж насиченого червоного кольору. А на стелі – теж багряній, – лиховісно біліло велике коло. Вочевидь, це й справді була молитовна кімната – знати б іще, кому тут моляться…