Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– З Марфою? Ну, це запросто – вона живе тут, у маєтку.

Я спершу просто кивнув, аж раптом мене обпік здогад:

– Чекайте-но… Марфа і Тесля… Це ж як… Двоє з чотирьох свідків живуть у маєтку?

– А треба було когось витурити? – похмуро вишкірився сотник. Але, зауваживши моє здивування, стримано додав:

– Це ж хутір! Тут кожен, вважай, якщо не працює в нас, то працював раніше… Ви хочете переговорити з Марфою зараз чи вже вранці?

– А що, як ми разом із нею завтра поїдемо на хутір? Було б найкраще, якби вона змогла розказати мені, що й до чого, просто там, біля старої верби.

– Чом би й ні! – сказав сотник. – Екіпаж подадуть завтра о десятій. Марфа поїде з вами.

– Дуже дякую, – сказав я і полишив сотника в їдальні самого.

Потім одразу пішов шукати Настю. Хотілося не так розпитати її, як просто поділитися враженнями, бо ж побалакати в цьому маєтку мені більше не було з ким. На першому поверсі я зустрів Тимка.

Він вдавав, що не помічає мене, і намагався прошмигнути коридором, але мені дещо спало на думку, і я зловив його за лікоть.

– Тимку…

Він зупинився й перелякано поглянув на мене.

– Де взяти живої води? – запитав я.

– Зараз, – сказав він. – Зараз-зараз…

Він подріботів кудись у праве крило. Я пішов за ним, і незабаром ми опинилися на кухні.

– Жива, – він показував на великий баняк. Потім узяв чисту склянку з полиці, набрав води і простягнув мені.

– Жива! Живісінька!

– А якщо в баняку закінчиться? – спитав я, взявши склянку.

Тимко показав на піч.

– Колодязь – погана вода. Ой, погана! Не можна пити. Треба вогонь. Вода стоїть-стоїть-стоїть… – й опісля драматичної паузи він здійняв руки вгору й зобразив пальцями бурління води. – Фрррррр… І жива!

– Це ти робиш? Чи пані Анна?

– Тимко! Тимко робить. Гаряче! Ой, гаряче! Тимко – обережненько.

– А з молитвами як?

Він не зрозумів мене, на лиці застигла блаженна усмішка, – вочевидь, Тимко чекав, що я скажу щось доладніше.

– Я питаю, мертву воду де берете?

Він моторно закивав, зрадівши зрозумілому запитанню, й відкрив великий буфет, щільно заставлений однаковими глиняними пляшками.

– Багацько, дуже багацько!

– А якщо й ця скінчиться? – поцікавився я.

– Багацько її. Ой, багацько-о-о!

Я взяв одну з пляшок і відкрив. Знайомий їдкий запах вдарив у ніс. Тепер сумнівів не залишилося. Я налив трохи «мертвої води» на долоню й спробував її на смак, торкнувшись кінчиком язика. Так і є.

– Не можна пити! – нажахано верескнув Тимко. – Не можна пити!

– Та не бійся, – сказав я йому й віддав пляшку.

– Пити – живу! – квоктав він. – Мити руки – мертвою! Мертву пити – не можна! Ой, не можна!

– Твоя правда, – всміхнувся до нього я. – Якби випив, то зразу врізав би дуба. Ти мені краще скажи, Тимку, а вино тут у тебе водиться? Дуже вина захотілося ковтнути.

Він здивовано поглянув на мене, вочевидь, не збагнувши такої зміни настрою, потім діловито поліз в іншу шафку. Діставши звідти пляшку, кинувся шукати, чим її відкоркувати. Тимчасом я взяв її й поглянув на етикетку. «Каберне Совіньйон. Винарня Засухи. Херсонська губернія, 1852 рік».

– Здаля возить! – сказав я. – Зате своє…

Тимко знову кліпав очима, не втямивши, що я кажу. Він уже знайшов пробочник і тягнувся по пляшку.

– Пізніше вип’ю, голубе. Не зараз.

Я вийшов із кухні з пляшкою в руці, а він, придуркувато всміхаючись, дивився мені вслід. На другому поверсі Насті я теж не побачив й тому знову зійшов униз, – гадав, а чи не спитати про неї в сотника. Та раптом почув дзенькіт посуду в їдальні й поспішив туди: Настя саме прибирала зі столу.

– Хай Бог помагає, – привітався я.

– Добридень.

Вона відповіла тихо й трохи «офіційніше», ніж би мені хотілось, а я нерішуче застиг на місці й не міг добрати, як до неї краще заговорити.

– Маю до тебе прохання, – сказав я. – Можеш відчинити мені молільню? Будь ласка.

– Ключ у пані Анни, – відповіла Настя.

– А хіба немає ще одного? – здивувався я.

Настя похитала головою.

– Скажи, Настю, а ти коли-небудь бувала у цій молільні?

– Ні, – відповіла вона. – Там Тимко прибирає…

Розговорити цю мовчазну дівчину було непросто.

– Чуєш, Настю… А розкажи мені про пані Анну.

Вона здивовано глипнула на мене.

– Що саме?

– Ну… Все… Яка вона? Звідки? Сотник казав, не з цих країв. Як її аж у Білий Попіл завіяло?

– То довга історія…

Настя розгублено вмовкла.

– Якась таємниця? – запитав я.

– Та ні… Всі знають.

– То розкажи!