Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Одного бачив. Учора.

Щербатий поглянув на мене, намагаючись прочитати в моїх очах, чи я маю на гадці саме те, про що й він подумав, – за мить він вдоволено кивнув.

– Добрий був кінь… Тільки не можна було його Вієм називати. Не жарти це.

– Усе тут через нього? – запитав я. – Через демона з довгими віями? Традиції ці ваші: білі кола, жива і мертва вода…

– Біда через нього! А кола і вода – то захист.

– Так-так… – задумливо сказав я. – Авжеж… Але я що хотів спитати. Якби жива чи мертва вода раптом скінчилася – де б ви її брали?

– Так теє… У святилищі нашому, де ж іще…

– А її просто так дають чи за гроші?

– Не можна продавати! Гріх великий. Але пожертву лишити, на віддяку, – то інша річ.

– А якщо, наприклад, грошей на віддяку немає – наллють води безкоштовно?

– Так у більшості грошей немає! Відробляти треба.

– Он воно що… І де відробляти? У церкві?

– Та чого ж у церкві… Хіба мало де?! І в конюшнях, і в полі, і ліс рубати треба, та й просто харч принести… Отець Варфоломій завжди дозволяє… Дозволяв… самому вибирати… – беззубий задумався. – Це ж тепер, певно, пані Анна буде замість нього…

Я присів на дрова:

– Пані Анна?

– Крім неї – нема кому. Вона Варфоломія навчила.

Я задумався, намагаючись звести докупи все, що почув сьогодні.

– А хіба пані Анна – священик?

Беззубий насупився:

– Казали, що ви про вбивство панночки питать будете.

– Та я просто так, щоб балачку підтримати, – мовив недбало. – Цікава у вас місцина.

– Цікава, – похмуро відповів він. – Цікавіше нікуди!

– І що Хома цей?.. То він панночку вбив?

– А хто ж іще… – погодився беззубий. – Його ж над її тілом знайшли, з каменюкою в руці!

– Дивне йому випробування придумали: замкнули в церкві з тілом небіжчиці…

– Та чому ж дивне! Тієї ночі в церкві всі ікони повідкривали. А для Вія це – як поклик, мовляв, бач, ми тебе не боїмося! От він туди й заявився. Дуже навіть правильне випробування.

– А якщо Хома був невинуватий?

– Якби був невинуватий, то панночка не встала б з труни і вій демонові не підняла.

– А вона, по-вашому, встала і підняла?

Щербатий насмішкувато скривився.

– Не вірите… Хома, до речі, теж не вірив. Спершу.

– Просто не втну ніяк, – я не міг вгамуватися. – Чому тоді Хома живий лишився, якщо по нього власною персоною демон із пекла прийшов?

– Та як? Він же коло накреслив!

– Справді, – на хвилю я замовк. – А… Ще от про вашу воду, просто цікаво: що буде, як звичайну пити, з криниці? Неосвячену?

Щербатий насупився, збагнувши, що я насміхаюся з їхнього марновірства. А тому тихо й роздратовано відрубав:

– То випийте.

Він затримав на мені свій тяжкий погляд і неприємно вишкірився.

– І що ж буде? – запитав я.

– Що буде? Зразу повірите.

Здаля долинув цокіт копит запряженої в бричку двійки. Щербатий знову взявся розчісувати свого рудого жеребця.

– Був у нас священик до Варфоломія, – сказав він. – Усе нас збивав з пантелику… Води нашої живої не пив… Казав, що нічого йому не станеться! І де він тепер? – беззубий високо підняв вгору праву долоню й розмашисто плеснув нею об ліву. – Впав із дзвіниці! Ось воно як.

З-за дерев показалася бричка – вона під’їжджала до подвір’я. Я рушив до хвіртки, та спинився на мить біля господаря й пильно поглянув йому в очі. Чоловік трохи знітився.

– А геть усі, хто неосвячену воду пив, із дзвіниці попадали? – запитав я. – Чи їх якісь інші напасті посідали?

– Інші, – погодився він.

– І від чого ж вони повмирали?

Він поглянув на мене з докором, виклично.

– Біла неміч. Мабуть, не чули? – щербатий відвернувся до коня, і я зрозумів, що жодних пояснень більше не буде, тому поспішив до брички.

– До верби? – спитав Котелок.

– На сьогодні досить, – сказав я. – Їдьмо до маєтку. Якщо хтось чужий спробує перепинити – жени щодуху!

Котелок зіскочив і, взявши коней за повіддя, доволі різко розвернув екіпаж на вузькій вуличці. Знову вмостившись на козлах, він запитав:

– Що вони за одні? Ті, хто вас шукають…

– Чув, може, про Лисицю? «Король грабіжників» – так його називають.

Котелок непевно кивнув, – жодного зблиску в пустих очах.

– Не бери в голову, – сказав я. – Будемо надіятися, що ніхто їм нічого не сказав і вони вже забралися звідси. Бо як ні, то можуть нас добряче взяти за горло. Ой, добряче…

І коні хутко вдарили копитами по дорозі.

– Як справи? Вдалося довідатися щось важливе? – запитав мене сотник, який саме наготовлявся поїсти квасу.