Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Ну, він же тут не сам служби правив!

Я загрюкав кулаком у двері, хоч і не сподівався на якусь відповідь: гуркіт тільки сполохав кількох пташок, що злетіли з дзвіниці.

– Ходімо, має бути ще один вхід.

І він таки був, але невеличкі бічні двері давно вросли в землю, і якби комусь закортіло їх відчинити, довелося б добряче попрацювати лопатою.

– Поглянемо з іншого боку? – запропонував Котелок.

Обійти церкву ззаду не вдалося: хащі кропиви й дикої малини підступали до неї так близько, що нам довелося вернутися.

Біля сходів храму переминався з ноги на ногу чорнявий чоловік.

– День добрий, – сказав я йому. – Не скажете, хто нам може церкву відчинити?

– А… Ви цеє… Сищик?

– Власною персоною. Моє прізвище – Білий.

– Білий? – здивувався він.

– Білий. А ти, голубе, в церкві прислужуєш?

– Та ні… Живу тут неподалік. Грюкіт почув. А в церкві ніхто не править.

– Це як?

Він розгублено поглянув на нас.

– А що?

– Хіба ж отець Варфоломій не в цьому храмі священикував? – запитав я.

– А… В цьому, в цьому… Тільки ж він учора… Люди кажуть, його кінь…

Чоловік зігнув пальці й впився ними в свою щоку.

– Ось ви про що… – нарешті збагнув я.

Несподівано озвався Котелок:

– Але ж пану Білому треба всередину.

– Та я знаю, де ключ може бути… Тільки ж…

– Наказ сотника, – додав я.

Цього аргументу вистачило: чорнявий одразу ж подріботів до невеличкої церковної прибудови, значно охайнішої та чепурнішої за старий храм. Чорнявий дістав ключ зі сховку між дошками і відімкнув двері прибудови.

Ми опинилися в дивному, майже пустому приміщенні. Навіть побіжний погляд враз виокремлював ковальське горно в кутку. На підлозі та стелі – ті ж таки лиховісні білі кола.

– У коло на підлозі не ступайте, – попередив нас чорнявий.

– Чому? – здивувався я.

– Звичай такий, – одрубав він і рушив до невеликого столу з тумбою, що стояв у кутку. Він довгенько порпався там, намагаючись знайти ключ.

– І хто ж це додумався кузню до церкви приліпити? – запитав я.

– А це не кузня, пане, – відповів чорнявий, який саме обмацував полички в невеличкій настінній шафці. – Ми тут воду святимо…

– Мертву? – запитав я.

– Мертву не святять. Її створюють з крові Спасителя нашого…

– Далі я знаю, – перебив я його. – Отже, святять живу? А мертву де берете?

Він поліз під стіл, видобув звідти якусь скриню й тепер копирсався в ній.

– Привозимо… – тільки й сказав.

– А чому в кузні святите? – запитав я. – Невже кращого місця не змогли знайти?

– Вогнем святимо, – неохоче відповів він.

– А ти, видно, допомагаєш? – здогадався я.

– Та все більше по господарці… Наглядаю трохи… Але тепер, коли отець Варфоломій… Царство йому… То, може, й мене призначать… Немає ключа!

Він підвівся й розгублено дивився на нас.

– Немає ключа?! А чим же ви церкву відмикаєте?

Він мовчки тупцював на місці.

– Може, ключ у Варфоломія? – запитав Котелок.

– Ні, він його з собою не носив… – чоловік почухав голову. – Ось що… Я в сусіда свого запитаю. Він тут часом прибирає. Тільки ви надворі пождіть.

Щойно ми з Котелком вийшли, він замкнув прибудову і втік.

– Ти розумієш що-небудь? – запитав я в Котелка.

– Вхід у пекло тут у них поруч, – серйозно відповів він.

Я переконався, що обговорювати це все з ним не варто.

За кілька хвилин чорнявий повернувся з якимсь хлопчиною. Вони знову зайшли в прибудову і взялися нишпорити в шухлядах столу і тумбі.

– Знайшли! – раптом вигукнув чорнявий.

У його руці був великий, геть іржавий ключ.

Незабаром ми вчотирьох стояли біля масивних церковних дверей.

Чорнявий вставив ключ у замок і щосили намагався його повернути – жили на руці набрякли, обличчя побуряковіло, – та замок не піддавався.

– Може, не той ключ? – запитав я.

– Той… Тільки ж замок не відмикали давно…

– І як давно?

Чорнявий нарешті облишив замок і сів на сходи.

– Ану, спробуй ще ти, – сказав він молодому і передав йому ключ. – Та відколи Хома втік, відтоді й не відмикали… Коли люди взнали, що тут сталося, то багацько хто взагалі зарікся сюди ходити…

У замку щось гучно клацнуло.

– Є! – радісно вигукнув хлопчина. – Тільки замок зламався.

Він постукав ним об ґанок: усередині калатали якісь деталі.

– Геть іржа з’їла, – додав він.

– Бо дощів було багато, – пояснив чорнявий і наліг на двері, які повільно подалися.

Як і варто було чекати, всередині церкви все було вкрито товстим шаром білого пороху.