Ілларіон Павлюк - Білий попіл

Подвір’я було велике й доглянуте. Ми стояли біля самої хвіртки і чекали, що хтось вийде назустріч. Ліворуч був хлів, який майже не поступався хаті: добротний, складений із грубих брусів. Праворуч – невеличкий сарай. З буди, яку годі було розгледіти за кущами при самій призьбі, вискочив дзвінкоголосий кудлатий пес і зайшовся гавкотом. Добре, що його стримував ланцюг.

– Знаєш, хто тут живе? – поцікавився я в Котелка.

– Та де…

– Хіба ти не місцевий?

Він похитав головою.

Двері хати відчинилися, – визирнуло старече лице з довгими обвислими вусами.

– Доброго здоров’я! – гукнув я.

Чоловік поглянув на нас спершу здивовано, потім кивнув, ніби впізнав, крикнув на собаку і знову щез за дверима хати.

– Ходімо, – сказав я Котелку, й ми повільно попрямували до ґанку.

Щойно минули сарайчик, перед нашими очима постало дещо досить химерне. Принаймні досі я такого ніде не бачив.

– Що це? – здивовано запитав я в Котелка, та він знову стенув плечима.

За сараєм, на невеличкій ділянці скопаної землі, чимсь білим – вапном чи крейдою – було виведене рівненьке коло. Посеред нього, в самісінькому центрі, стояла велика колода. Її призначення не викликало сумнівів: характерні плями, налипле пір’я, рій мух, – вочевидь, тут різали птицю. Мене здивувало, що й сам рубанець був обведений білою фарбою, рівним колом. Усе це справляло дике враження, бо нагадувало якесь поганське капище.

– Чого мовчиш, голубе мій сизий? – знову звернувсь я до Котелка. – Десь таке вже бачив?

– Так, – тільки й відповів.

– Так?! І де ж ти таке бачив?

– Та тут на кожному подвір’ї таке…

Цієї миті господар знову вигулькнув на ґанку. На ньому була чиста сорочка – дід навмисне перевдягнувся, щоб гідно нас зустріти.

– Доброго здоровля! – гукнув він. – Заходьте в хату!

Я зауважив, що гостинності в його словах була небагато – більше покори.

– Я – Тарас Білий, – сказав, піднявшись на ґанок. – Збираю відомості щодо вбивства…

– Ага-ага, – перебив старий. – Знаємо. Тут усі знають! Усе вам розкажемо, геть усе. Заходьте!

Він відчинив перед нами двері.

– А що це… Що це у вас таке – отам, біля сараю? – запитав я.

– Так то ж… Курей різати… – відповів він здивовано.

– А ці білі кола… Тут усі їх малюють?

– Аякже, – він охоче закивав. – Без цього не можна. Якщо хтось умирає чи хворіє – без кола ніяк не можна!

– І чому ж це?

– Як це – чому? – він безпорадно глипав то на мене, то на Котелка, наче сподівався, що ми самі визнаємо безпросвітну глупоту цього запитання.

– Як це – чому?! – повторив він. – Це ж усі знають, чому: пекло тут поруч.

І він змахнув рукою в непевному напрямку.

– А коло, – уточнив я, – захищає?

– Аякже! – закивав він. – Ще й як!

Він іще раз вказав на відчинені двері, припрошуючи до хати. Ми зайшли, опинившись на невеличкій веранді. Коли я помітив балію з пофарбованими білими вінцями, то вже й не здивувався.

– Зараз, я зараз… – господар метушливо схопив порожнє відро й, нахиливши балію, вилив із неї воду; потім узяв повне відро, що стояло поруч, – і з нього наново наповнив балію. – Зараз…

На підвіконні веранди, поміж усілякого мотлоху, було кілька глиняних пляшок. Взявши одну з них, він виплеснув десь третину її вмісту в балію.

– Обновлю для вас… – бурмотів він. – Та вода ще з вечора… Вже вибачайте… Не чекав гостей.

Я відчув знайомий сильний запах.

– Що це? – запитав я.

– Мертва вода, – пояснив господар, пальцем розмішавши воду в балії. – Руки належить омивати мертвою, а пити – тільки живу…

– Я кажу – що в пляшці?

– А… Ну, так то вона і є. Тільки чиста, не розведена.

– Стривай-но…

Я безцеремонно спробував взяти пляшку з його рук, та старий не дозволив.

– Тільки понюхати, – попросив я.

– Нема чого її нюхати! – з його очей під густими сивими бровами аж іскри сипали. – Це мертва вода, молитвами й замовляннями творена зі святої крові Христової, як писання нам заповіло!

– Просто запах знайомий… – я покірно закатав рукави.

Зрадівши, що дурні питання в мене закінчилися, дід витягнув звідкись благенький рушник і став з ним напоготові.

Швидко зануривши руки в балію, я потягнувся до рушника, та господар відступив на півкроку.

– За нашим законом, руки належить тримати у воді стільки ж часу, скільки треба, щоб прочитати «Отче наш». Потім вода має тричі стекти по ліктях.

– Суворі правила, – гимикнув я, виконавши настанови старого.

– Ви ще дуже молодий, – похитав він головою, простягаючи мені рушник. – Вас іще на світі не було, коли пекло розверзлося на цьому місці, саме на нашому хуторі, й тоді об’явився він: ходив поміж нами незримий, а вії його були підняті. І той, хто його бачив, помирав страшною смертю.