Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Їжа, їжа, – закивав він. – Гаряча, ой, гаряча! Треба дмухати.

Він декілька разів дмухнув.

– А для кого? Куди повезли?

– Туди, – він непевно махнув рукою.

– Угу… – я розумів, що навряд чи зможу витягнути з нього якусь посутнішу відповідь. Тимчасом Тимко помітив вибитий клин.

– На місце, на місце, – сказав він і, схопивши цурпалок, знову акуратно вставив його під двері. – На місце…

– Чуєш, братику, – звернувся я до нього, – а можеш відімкнути для мене вашу молільню?

Тимко розгублено посмикував себе за мочку вуха, заблукавши поглядом десь високо в небі.

– Тимкові не дають ключів. Тимко – дурник, – сказав він, дитинно розвівши руками. Мені аж стало трохи ніяково з того, що дорослий чоловік так про себе каже. Цікаво, хто навчив цього бідолаху…

– А кому дають? Насті?

– Насті-Насті, – кивнув він. – Настя – розумна, хороша Настя.

Його обличчя аж засвітилися в усмішці.

– А панночка Соломія? – раптом запитав я. – Вона яка?

Усмішка вмить злетіла з його лиця, Тимко часто закліпав і сказав:

– Прикусити дурного язика.

Він вимовив ці слова тихо і якось невпевнено. Я навіть не відразу збагнув, чи це він мені сказав, чи лише повторює те, що колись від когось почув.

– Я не второпав…

– Прикусити язика… – перелякано повторив він.

– Послухай-но, голубе, – сказав я щиро. – Я ж нікому не розповім… Від кого це ти чув? Хто велів тобі прикусити дурного язика?

Я простягнув до нього руку, та щойно торкнувся Тимкового плеча, – він відсахнувся й перечепився об злощасний клин, що знову відлетів на кілька метрів. На мій подив, він не кинувся ставити його на місце, а відразу побіг у дім, ніби за ним хтось гнався.

– І звідки у вас тут стільки таємниць… – тихо промовив я йому вслід.

Показалася бричка, якою правив Котелок, – він непривітно мені кивнув. Я всівся, і він м’яко підігнав коней, – ми рушили. За кілька хвилин ворота садиби щезли за поворотом лісової дороги.

Нас обступили високі сосни, які цілком можна було б назвати корабельними, хоча навряд чи тут це спадало комусь на думку. Котелок мовчки правив кіньми, мені теж не кортіло з ним спілкуватися. Чомусь я тільки згадував, яка воляча шия в цього лобуряки і як у Києві я марно намагався зрушити його голову, схопивши за загривок.

Хвилин десять ми їхали в пропахлій глицею лісовій прохолоді, а потім бричка повернула й показалися перші хутірські хати.

Ми проминули кілька дворів, і ліворуч я помітив корчму. Велика одноповерхова будівля, майже без вікон, з конов’яззю при вході. Єдине, що відрізняло цей заклад від інших шинків, які мені випадало бачити, – великий дерев’яний чан, що стояв біля дверей на металевій опорі. «Мертва вода», – згадав я.

– Зупини тут, голубе, – сказав я Котелку, і він слухняно натягнув повіддя. – Ось як ми зробимо, Олесю. Ти посидиш тут, вип’єш чарку за мій рахунок, а я тим часом обійду хутір.

І я кинув йому п’ятак. Він спритно упіймав його одною рукою й знічено всміхнувся.

– Дякую, але пан сотник наказав ходити скрізь із вами, – він кинув мені п’ятак назад. – Можемо залишити бричку тут, якщо хочете пішки.

– Я хочу – без тебе.

Вискочивши з брички, я пішов дорогою, вкритою білою курявою, вглиб хутора. Котелок стиха лайнувся. Дзенькнула упряж. Я обернувся – він похапцем прив’язував коней.

Наздогнавши мене, тримався трохи позаду.

– Ти недочуваєш? – запитав я, не озираючись.

– Я працюю на пана сотника, – вперто сказав він.

Сперечатися з ним не випадало.

На хуторі панувала тиша. На подвір’ях усі господарські споруди тулилися ближче до дороги, а хати – в глибині, тож я добре бачив людей, які поралися по господарству. Щоправда, коли мене помічали, то відразу спішили сховатися в хліві, відвернутися чи принаймні просто відвести погляд.

– Чуєш, – я повернувся до Котелка. – А те місце, де її вбили… Де воно?

– Стара верба? – перепитав він і пішов швидше, щоб порівнятися зі мною.

– Так.

– Це треба через весь хутір пройти, і там є стежка.

– А якщо повертатися звідти до маєтку не через хутір, а навпростець, то кудою ближче?

– Ну…

Котелок задумався. Ми обидва зупинились.

– Хутір – на пагорбі. Тож десь отам, – він вказав рукою, – його обійти можна, якщо вздовж річки… І потім вибратися на ту дорогу, якою ми їхали.

– Вздовж річки – це ген за тими хатами? Внизу, поза городами?

Він знизав плечима.

– Певно, що так.

Я зайшов на перше-ліпше подвір’я.

– Є хто? – гучно покликав я. – Агов, люди!