– Дідько…
Настя засміялася. Я теж зніяковіло всміхнувся й хотів було вже полізти в яму, але Настя зупинила мене.
– Там дуже слизько і брудно, пане Білий. Зараз впадете туди, а мені потім пан сотник накаже ваш одяг прати.
– Давай домовимося, – сказав я. – Ти називаєш мене Тарасом, а я – дістаю відро, не забруднившись. Добро?
– Добро, – всміхнулась Настя. – Називатиму вас паном Білим тільки у присутності сотника, – бо він не любить панібратства з його гостями.
– Гаразд…
Я озирнувся. Поруч росла густа ліщина. Я вибрав найдовшу гілку й взявся її ламати. Як на зло, гілка була молода й гнучка, тож довелося попотіти. Я вже було вирішив, що нічого не вийде і спересердя востаннє щосили смикнув гілляку. І, як на гріх, гілка таки відламалася, та ще й навдивовижу легко. За інерцією я відступив назад і, змахнувши руками, шубовснув у яму, просто в помиї, що збиралися тут з усього маєтку протягом більш як двох місяців. Сморід підказував, що, крім недоїдків, сюди зливали ще й уміст нічних горщиків.
Настя дзвінко розсміялася.
Я спершу люто вилаявся, та врешті не витримав – і теж розреготався, уявивши, який маю зараз вигляд у місячному світлі, з розкаряченими руками й ногами, наче жук-гнойовик, що впав на спину.
– Вилазьте, – Настя простягнула мені кляту гілку. – Тільки відро прихопіть, якщо ви вже там.
Вона знову не змогла стримати сміху.
Коли я нарешті вибрався й критично себе оглянув, сміятися мені перехотілося: зашмарувався добряче. Мало того, що від мого одягу тепер тхнуло гноєм, – я весь скупався в тому лайні й був мокрий мов хлющ.
– Послухай, Настю… – сказав я. – А як би це так зробити, щоб нікому не показатися на очі в такому ось вигляді?
– Я можу принести чистий одяг з вашої кімнати.
– Та немає в мене чистого одягу, крім трьох сорочок, що ти ж мені їх і принесла.
– Хіба ви, коли їхали сюди, не взяли з собою перевдяганки?
– Це довга історія… Себто… Ні, не взяв.
Вона замислилась, а потім сказала:
– Ходімо.
Привела мене в лазню. Свічок ми не запалювали, щоб не привертати уваги. Місячне сяйво пробивалося крізь єдине невеличке віконце і лишало на стіні навпроти заледве видимі силуети. Якби не ці слабкі зблиски, навряд чи я міг би ступити бодай крок у цілковитій темряві.
– Доведеться в холодній воді митися. Я можу розтопити, але ж це довго буде… – сказала Настя.
– І весь маєток довідається, як я вивалявся у гною, – я силувано всміхнувся. – Ні, краще вже в холодній.
– То роздягайтеся. Тут усе одно нічого не видно…
Я скинув із себе смердючий одяг, повернувшись до Насті спиною, і вона тут-таки облила мене холодною водою з відра. Мені аж дух перехопило – вода видалася крижаною. З горла вирвався мимовільний зойк.
– Та тихо ви! – пригрозила Настя. – Ось вам мило й мачулка. Гарненько потріться, а то пахне, як…
– Притримай-но свої порівняння, дитино, – з удаваною суворістю сказав я. – Сам знаю…
Спробував намацати мачулку, але торкнувся тонкого дівочого передпліччя й обережно провів пальцями по витонченому зап’ястку. Вона нічого не сказала, але й руки не відвела. Я добрався, нарешті, до мачулки. Милився довго й ретельно в цілковитій тиші, а потім запитав:
– Давно ти тут працюєш?
– П’ять років, пане Білий.
– Тарасе, – нагадав я.
– Тарасе, – покірно повторила Настя.
– А пам’ятаєш той день, коли щезла панна Соломія?
– Мені не можна говорити з вами про смерть панночки.
– А я про смерть і не питаю. Лише про той день. Домовилися?
– Ні, – відповіла Настя. – Я поки що збігаю по чистий одяг. А потім допоможу вам ополоснутися.
І вона вибігла раніш, ніж устиг запитати, чому вона уникає цієї розмови.
Я лишився на самоті й ненадовго поринув у свої думки. Дивна, страшенно дивна історія. І жодної гадки про те, що тут насправді відбувається і яким робом доля закинула мене в цю гру.
Крім, хіба що, одного сумнівного здогаду, який зродив мій безпомічний мозок, намагаючись знайти хоч якесь пояснення: а що, як ніякої Соломії ніколи й не було? Хоч би що це могло означати, – додуматись до чогось іншого мені не вдавалося.
Крижана вода линула на мене так несподівано, що я таки скрикнув.
– Тихо, тихо будьте! – м’яко сказала Настя. – Зараз усі збіжаться дивитись, як ви одмиваєтеся з помиїв.
– А щоб тобі добре було… – видихнув я.
– Пробачте, – весело сказала вона, хоча жодного жалю в її голосі не було.
– Хлюпни ще, – попросив я, й дівчина, зачерпнувши з великої діжки ще піввідра холодної води, виплеснула її на мене.
Читать дальше