Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Хіба ж це погано?

– Ну, я ж на конюха схожий, – серйозно сказав я. – То він, мабуть, згріб би мене й потягнув на конюшню.

Настя засміялася.

– Він завжди і всюди наводить лад. Якщо вам треба буде щось на місце поставити – ніхто це не зробить краще за Тимка! Дурник він чи ні, а пам’ять у нього – всім на заздрість!

– Ми домовилися – ніяких «вам», – нагадав я.

Вона знічено кивнула.

– Мені потрібна порада, Настю, – я підійшов до неї ближче.

– Яка? – прошепотіла вона.

– Як ти гадаєш, кому я можу тут довіряти?

Настя подумала трохи, потім поглянула на мене своїми карими очиськами і сказала:

– Мені.

– Це вже немало, – погодився я. – А ще?

– Більше нікому.

– А сотникові?

Вона заперечно похитала головою.

– Тоді, може, Іванові? – запитав я. – Тому товстуну з родимкою. Він теж казав, що мені треба звідси тікати.

– Ні, не можна. Нікому з тих, кого ти бачив на поминках, довіряти на можна.

– Тоді ще запитання, – швидко сказав я, поки Настя не передумала відповідати. – А що б ти порадила мені, крім втечі? Ну, тобто втекти я не можу, бо дав слово сотникові. І взагалі. Що мені робити, якщо не втікати?

Вона знову замислилась, а потім кивнула, наче погодившись із власними міркуваннями, й сказала:

– Уяви собі лисеня, що пхає мордочку в мисливську пастку. І що тобі його шкода. Що б ти порадив лисеняті?

– Ну, не лізти в пастку.

– Ні, – вона хитрувато тішилась, – окрім цього! Наприклад, лисеня так вирішило й не може уникнути пастки. Що б ти йому порадив?

Я всміхнувся, хоч нічого веселого у Настиних словах не було.

– Дякую, – сказав я. – Та сьогодні я ще тут. Якщо хочеш… Можемо зустрітися ввечері, побалакати. Просто… Не про лисеня.

– Буде видно. Та краще було б лисеняті не чекати до вечора, а щезнути просто зараз.

– І ти не сумуватимеш?

Настя знову лукаво примружилася. Мені аж защеміло серце. Здавалося, наче в грудях щось луснуло.

– Аніскілечки! – сказала вона й зібралася вже вислизнути, та я обережно притримав її за лікоть.

– У сотниковому кабінеті є листи… У столі, в другій шухляді ліворуч. Листи від такого собі Томаша Болгара. Візьми їх, коли прибиратимеш там, і принеси мені. Якщо зробиш це – по-справжньому мені допоможеш.

Настя на якусь мить затрималася, потім делікатно вивільнила руку і вийшла з кімнати, не мовивши жодного слова, зате подарувавши наостанок дивовижну усмішку.

Молільня й далі була замкнена. Смикнувши про всяк випадок ручку, я зійшов сходами до їдальні.

Сотник і Анна вже були там. Сотник стримано побажав мені доброго ранку. Анна привіталася так тихо, аж я раптом подумав, чи це мені не почулося. Вчорашні події лягли на всіх страшним тягарем, ніхто не був налаштований на пусту балачку.

Поснідавши, Анна мовчки витерла губи й вийшла, не удостоївши нікого ані словом, ані поглядом.

– Ви, мабуть, захочете сьогодні поїхати на хутір, – сказав сотник, коли ми впоралися з їжею.

– Так, перш за все. Треба поговорити з людьми, відвідати місце злочину. Якщо встигну – ще й оглянути дім Хоми.

Він кивнув.

– Олесь проведе вас і все покаже.

– Олесь – це хто?

– Мій помічник. Він носить чорний котелок.

– Я, правду кажучи, так його подумки і називаю.

– Котелком? – всміхнувся сотник. – Йому пасує. За п’ять хвилин подадуть коляску. Чекайте при вході.

Я вклонився й вийшов.

Свіжі вранішні пахощі війнули мені в лице, роса ще виблискувала в густій траві. Цвіркуни без угаву нагадували всьому світові, що травень завершується й ось-ось літо впаде нам на голови своїм пекельним жаром.

Переступивши поріг, я зашпортався й боляче вдарився об щось ногою. З’ясувалося, перечепився об дерев’яний клин, що підпирав двері. Він відлетів на декілька метрів і з гуркотом покотився сходами.

– А щоб тобі…

Спробував намацати забитий палець крізь черевик.

– Дідько б його взяв… – буркнув я.

Із внутрішнього двору до ґанку під’їхав сотників тарантас. Цього разу він був запряжений однією рудою кобилою. На козлах сидів Семен. Я махнув йому рукою, бо гадав, що екіпаж подали для мене, і навіть рушив до нього сходами, та раптом із дому вибіг Тимко з якимись двома згортками. Хоч ноги в нього трохи підгиналися (видно, згортки були нелегкі), Тимко обігнав мене і віддав свою ношу Семену. Той свиснув й одразу зрушив з місця, лишивши по собі хмару білої куряви.

– Тимку! – покликав я. – Добрий ранок!

– Ага, – сказав він, підійшовши. – Ага-ага. Ранок-ранок!

– А що було в цих згортках? Їжа?