Ілларіон Павлюк - Білий попіл

Котелок саме почав мити руки: процедуру він знав краще за мене.

– Про кого ви кажете? – запитав я. – Він – це хто?

– Вій, – стишив голос старий.

Подавши рушник Котелку, він мовчки пішов у дім. Ми ввійшли слідом.

Звичайна, на перший погляд, хата. Піч, довгий стіл і лавиці. Але одразу впадали в око й дещо незвичні речі. На покутті, під стелею, якщо й були якісь ікони, то їх щільно затуляли традиційні вишиті рушники. А на стелі… Стеля чорніла мореним дубом, – і зазвичай це створює затишок. Та в самісінькому центрі цієї стелі було товстою білою лінією виведене акуратне коло, метра півтора в діаметрі. Просто над столом. Наче якийсь лиховісний німб.

– Сідайте, – сказав старий. – Як то кажуть, чим багаті…

Котелок сів. А я ходив по кімнаті, обдивляючись. Підійшовши до покуття, повідгортав рушники: ікони були густо вкриті білою пилявою.

– Не треба, пане сищику, – сказав господар. – Ми бережемо їх.

– Добре ж бережете! Навіть пилюку не витираєте…

– Пилюка образам не зашкодить, – по-філософському зауважив дід, – а от виставляти їх напоказ, коли живеш при брамі пекла… Це як нечистого дражнити.

– Он воно як… – я поправив рушники, затуливши ікони. – А навіщо біле коло на стелі?

Старий сів на лавицю і нервово витер долоні об штани. Потім чомусь поглянув на Котелка, а тоді – на мене. І, нарешті, сказав:

– Нам про вас казали, що ви про вбивство питать будете. І щоб, теє-то, ми все чітко відповідали… Як є. І щоб кожен тільки за себе казав. Без побрехеньок там усіляких… То це – будьте ласкаві, це – хоч зараз. А що ви про інше питать будете – нам не казали…

– Чому ж це «про інше»?! – здивувався я. – Мені казали, Хома Брут у церкві таке саме коло намалював. Довкруг себе. Ось і розкажіть, що це означає.

– А… Ну… Що тут розказувати… Те й означає, що повірив він нарешті. Тієї ж ночі й повірив! Тому й живий лишився. А якби не повірив – усе.

– Повірив, ви сказали?

– Ага. Він у нас невіруючий був… Воно й не дивно – з таким-то іменем. Руки омивав тільки тоді, як у шинок приходив, – його б інакше туди не пустили. Ну, а коли його в церкві замкнули… Тут уже кожен повірив би…

– Повірив у що?

Старий перехрестився, скрадливо поглянувши на коло над головою.

– У Вія.

У цілковитій тиші я визирнув у низьке віконце, що виходило на протилежний од вулиці бік. Там виднівся великий город на схилі, що ніби загортався вниз. Грядки доглянуті, наче клумби. Трохи далі, поміж фруктових дерев, звивалася стежка.

– А тепер про вбивство… – я повернувся до старого. – Ви чули що-небудь тієї ночі? Панночка, мабуть, ішла десь тудою, низом, уздовж річки… Кажуть, вона викрикувала ім’я Хоми.

– Кажуть, – він кивнув. – Тільки я не чув нічого такого.

– То, може, бачили?

– Та де там! Наступного дня взнав. Коли на майдані люди зібрались.

– А знаєте когось, хто сам бачив або чув? – не вгамовувався я.

– Я за інших сказати не можу, чув хто чи ні, чи хто що бачив.

– Але ж Хому ви принаймні знали?

– Аякже! Тут усі знають одне одного.

Я знову почав міряти кроками кімнату, й час до часу знехотя поглядав на сховані за рушниками ікони. Потім зупинився навпроти старого і поглянув на нього згори вниз:

– І як ви гадаєте, Хома цей… Міг убити?

Дід замислився. Він зосереджено кусав собі губи, ніби намагався скуштувати власну відповідь.

– Я спершу не вірив. Але тепер думаю, що міг. Це він убив її, пане сищику.

…Ми вийшли на ґанок. Старий поштиво відчинив нам двері.

– Ви… Коли що… Може, я не так щось сказав, то ви… І не зважайте на мене, – бубонів він. – А тільки скажіть, що поміг, чим міг… Як вони й просили…

– Останнє запитання, – сказав я, й старий замовк на півслові. Він кивнув, хоча очі його благали, щоб ми забиралися просто зараз.

– Хто напоумив вас затуляти ікони?

Він тяжко ковтнув слину й пробелькотів у відповідь:

– Щоб не дражнити… Вберегти… Ми – хутір на самісінькім краю…

– Добре, годі…

Попрощавшись, я вийшов надвір. Котелок наздогнав мене вже біля хвіртки.

– Куди тепер? – запитав він.

– До церкви, – сказав я. – Куди ж іще…

Ми знову йшли запилюженою вулицею. Кілька разів я зазирав на різні подвір’я й скрізь бачив рубанці для птиці, позначені білими колами. Місцеві й далі намагалися не дивитись у мій бік. Нарешті ми вийшли на невеличкий, але мощений каменем, майдан. Над ним височіла стара дерев’яна церква.

Піднялися сходами. На високих двостулкових дверях висів іржавий замок.

– А хто ж відімкне? – запитав Котелок. – Якщо отця Варфоломія вже немає…