Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Нічогенько… – вихопилося в мене.

– У Білому Попелі треба щодня пилюку витирати, – сказав чорнявий. – Це ще, сказати б, не дуже й запорошило…

Ми ввійшли в старий високий світлий храм. Дубові дошки під нашими ногами навіть не рипіли. Курява здіймалася в повітря після кожного кроку, а за нами лишалися сліди, як на першому снігу.

Усі ікони в храмі затуляли старі рушники – всі до одної.

– Де стояла її труна? – запитав я.

– Як і годиться, отут, у центрі, – відповів чорнявий.

– А Хома в колі?

Чорнявий мовчки вказав на підлогу біля вівтаря.

– Того ранку, коли тіло панночки знайшли на підлозі, а Хома втік, – хтось із вас був тут?

Вони похитали головами.

– Лише зі слів знаємо, – сказав хлопчина.

– А першої чи другої ночі?

– Ні.

– Хому ж тоді теж замикали?

– Начебто, – непевно сказав чорнявий.

– І як він вийшов?

Чорнявий розгублено знизав плечима.

– Здається, той вартовий зайшов, – згадав молодий.

– І якого ж дідька вартовий сюди заходив? – здивувався я.

– Не кажи, чого не знаєш! – озвався чорнявий. – Що тобі веліли? Брехні не розпускати, казать лиш за себе.

– Хто велів? – запитав я.

Вони обидва знітилися й замовкли.

– Я так бачу, вас підготували до мого візиту?

– Тільки щоб чутки не переказували, а чітко відповідали, що самі бачили, – сказав чорнявий.

– Ясно… – я марно намагався струсити білий пил із черевиків. – А воду тут у вас як святять?

Моє запитання здивувало їх.

– Вогнем, – сказав хлопчина.

– Це я вже чув. А як саме?

– Розпечений жезл занурюють, – сказав чорнявий. – З молитвою.

– Якщо вода збурилася вся, значить – стала жива, – додав молодий.

Я знову підійшов до дверей, обійшовши всю церкву по колу. Більше тут не було на що дивитися. Махнувши Котелку, я вийшов.

Наші помічники попленталися за нами. Оскільки замок був зламаний, їм довелось обмотати ручки на дверях ланцюгом.

– Чуєш, Олесю, – сказав я Котелку, коли ми розпрощалися з нашими помічниками і трохи відійшли. – Що це за релігія така, де звичайну кип’ячену воду вважають живою?

– Не зрозумів, – сказав він.

– Хіба в тебе вдома чайника нема?

– Та в мене й дому нема… – сумно скривився Котелок.

– Але ж ти принаймні чув про них?

– Про кого?

– Про чайники, трясця твоїй матері!

Котелок не збагнув ані гумору мого, ні роздратування через його пришелепкуватість і поглянув на мене з щирим подивом.

– Хто ж не чув…

– Ось і скажи мені тепер, що тут таке могло статися, щоб воду для всього хутора кип’ятив сам священик?

– Не второпав, – бідака жалісно дивився на мене пустими очима.

– От і я поки що не второпав…

Ми якраз проминали подвір’я, на якому господар розчісував свого коня.

– Боже помагай! – привітався я.

– І вам, – кинув він, як собаці кістку.

Він був років на десять старший за мене, проте відсутність декількох передніх зубів додавала йому ще добрий десяток.

– Маю до вас кілька запитань.

Щербатий підозріло поглянув на мене, – він не збирався кидати свою роботу заради бесіди з якимсь зайдою.

– Цигана шукаєте? – процідив він.

– Якого ще цигана? – не зрозумів я.

– Звідки мені знати, якого… – він уважно поглянув мені в лице, і в його очах промайнув здогад. – А! Я просто подумав, що то ті, а то ви…

Щербатий одразу ж кинув гребінь і підбіг до паркану. Я відрекомендувався:

– Тарас Білий. Розслідую вбивство…

– Так-так… Про вас я знаю. А тут почув, що якісь чужинці вранці об’явилися, в корчму зайшли та все про якогось цигана випитували. Вас побачив – подумав, що то вони.

– І хто ж вони, звідки? – насторожився я.

– А хіба я знаю?! – сказав він. – Це кум розказував. Тільки от циганів тут зроду-віку не було…

– А вони часом не білого цигана шукали? – уточнив я.

– Авжеж! – зрадів беззубий. – Я ще подумав: білий циган – якось дивно звучить.

Я поглянув на Котелка.

– Ти ж непогано бігаєш, я так пригадую.

Він нашорошив вуха.

– Тоді ось як ми вдіємо, голубе. Біжи щодуху до корчми, забирай бричку – й жени назад по мене.

– Сотник не велів вас кидати…

– Ти, голубе, не кидатимеш, – я стишив голос. – А може, навіть, рятуватимеш мене. Гайда!

Котелок недовго барився й ушкварив вулицею, ніби за ним рій бджіл погнався. Я ж зайшов на подвір’я, оминув коня і став так, щоб з дороги мене не побачили. Кінь був добрезний – рудий, з густою рівно стриженою гривою.

– Красень, – похвалив я.

– Це ви ще жеребців нашого сотника не бачили!