Ілларіон Павлюк - Білий попіл

Була п’ята година пополудні, й ми зійшлися в їдальні на обід.

Анна була така ж штивна, як і вчора. Хіба що не дірявила мене своїм зміїним поглядом. Сотник натомість поводився розкуто і гостинно. Втім, було помітно, що приязність його – вдавана.

Я б не здивувався, якби після вчорашніх подій вони й ротів не розтуляли. Тож – спасибі й на цьому.

– Дещо вивідав, – сказав я. – Саме хотів вас про це запитати.

– Гаразд, – пожвавився сотник. – Запитуйте!

– Церква ваша, як з’ясувалось, замикається на навісний замок.

Сотник кивнув.

– І мені сказали, – вів я далі, – що тоді, коли там Хому зачинили, теж почепили замок.

– Атож, – погодився сотник.

– От у цьому й заковика: з якого дива третьої ночі сторож вирішив відкрити замок і зайти всередину? І таким робом дав Хомі можливість утекти?

– Може, й так, – втрутилась Анна, – але ж сторож за це життям поплатився… Що вже його обвинувачувати!

– Зрозумійте, не йдеться про його вину, – сказав я їм. – Просто я намагаюся відновити події, і щось тут не сходиться. Нащо було сторожеві заходити всередину?

– Та яка різниця, справді! – здивувався сотник. – Ну, може, почув щось непевне!

– Саме так! – сказав я, й вони обоє здивовано глянули на мене. – У тім-то й річ: він міг би почути будь-що й, напевно, був готовий до цього, але – тим більше! – всередину його б не загнали й налигачем.

– Про що це ви? – скинула брови Анна.

– Я трохи ознайомився нині з місцевими віруваннями й переконався, що в Білому Попелі ніхто ними не легковажить. Отже, суть випробування в церкві, як мені пояснили, була така… Виправте, якщо я щось не второпав… У храм закликали демона на ймення Вій. І покійна Соломія… Прости Господи… Мала вказати Вієві на свого вбивцю, щоб той його покарав, чи щось таке… Все правильно?

Ненадовго запала тиша. І сотникові, і його дружині ця тема була не до шмиги. Врешті Анна знехотя кивнула.

– Тоді я подумав ось про що, – вів я далі. – Якщо поставити себе на місце того сторожа… Ну, якби я знав, що найстрашніший пекельний виплодок заявиться зараз до церкви, під дверима якої я чатую… І якби знав і вірив, що демон прийде туди по душу вбивці, а жертва цієї миті встане з труни… Якби я знав це все… Що могло б мене змусити відкрити замок і ввійти?

Вони мовчали. Сотник задумався. Він здивовано ворушив густими бровами, – досі він про це не замислювався. Анна потягнулася по щось на столі й зачепила рукавом великий кришталевий келих, що дзвінко впав на підлогу й розбився.

– Настю! – гукнула Анна. – Настю!

Вона роздратовано жбурнула на стіл свою накрохмалену серветку. Не минуло й кількох секунд, як на порозі їдальні показалася Настя.

– Прибери! – Анна тицьнула пальцем на скалки.

Потім вона підійшла до мене, ще й так близько, що мусив добряче відсунутися назад разом зі стільцем, щоб ґречно підвестися. Ми стояли лицем до лиця.

– Вас покликали розкрити вбивство нашої дочки, пане Білий! Хоча мені взагалі невтямки, що нового ви можете розповісти нам про цей злочин. Одначе я погодилася терпіти цей ваш розслід – з поваги до чоловіка. Водночас сподіваюся, що ви присвятите свій час і всі свої зусилля власне вбивству, а не досліджуватимете обставини втечі Хоми чи особливості вірувань у Білому Попелі! І коли пан розуміє, що він тут на те, щоб розкрити вбивство Соломії Засухи… Час нарешті взятися за діло!

І вона стрімко вийшла з їдальні.

Настя мовчки прибирала бите скло. Я з цікавістю стежив за сотником: він сидів, зажурившись, наче й не помітив гнівливого докору в словах своєї дружини.

Після нетривалих вагань я теж сів на своє місце й узявся до їжі.

– І що ви думаєте про це все? – раптом озвався сотник.

У його голосі не було ні докору, ні зверхності, – лише стурбованість і, може, дещиця розгубленості.

– Поки що не знаю. Та досвід підказує, що саме в таких незначних, начебто, загадках часто криється щось надзвичайно важливе.

Сотник кивнув.

– Я й не казав, що це неважливо… Але Анну теж можна зрозуміти, не держіть на неї зла. Просто я досі якось і не замислювався… На біса він відімкнув ті двері?! А якщо, приміром, сторож був заодно з Хомою, то чому ж Хома його зарубав?

Я стенув плечима. Сотник постукував пальцями по столу й, вочевидь, і далі мізкував над цією загадкою.

– От уже ж… – видихнув він і більше не зронив ані слова.

Я почекав іще трохи, та сотник, вочевидь, і не збирався більше говорити на цю тему.

– Ви обіцяли познайомити мене з вашою повитухою, адже її свідчення мають першорядне значення, – нагадав я.