Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Тобто був і третій лист?

– Так. А потім іще чимало листів.

– Добряче ви набігались за ці сорок днів…

Він похмуро зітхнув.

– Самого ж Томаша Болгара я ніколи не бачив, – вів далі сотник. – І, правду кажучи, останнім часом навіть не згадував про нього. А те, що тепер він сам заявився сюди…

– Ви мали б його бачити: ми разом балакали з покійним священиком… І… Це ж він сказав отцеві Варфоломію поцілувати вашого коня.

– Що зробити?!

– Це було його бажання, яке він виграв у карти.

– А до цього він відкрив стійло? Так?

Я на мить задумався, чи варто розповідати йому все, як було.

– Це тільки здогад: я бачив його в конюшні за півгодини до біди.

– Он воно як, – кивнув сотник. – Не знаю, навіщо він допомагав мені досі, але тепер… Стережіться його, Тарасе. А побачите знову – негайно дайте мені знати.

– Авжеж, – погодився я.

– І ще одне, – додав сотник. – Навіть не намагайтеся з ним заговорити. Краще, як трапиться нагода, відразу пристрельте. Ніхто вас не осудить.

Не знаю, жартував він чи говорив серйозно. Про всяк випадок я кивнув. Сотник сховав листи в шухляду.

– Ще одне запитання, пане сотнику.

– Кажіть.

– Вам усе ж таки вдалося впіймати Хому Брута. Адже так?

Він знехотя кивнув.

– Отже, – вів я далі, – в такому разі мені треба якомога швидше перебалакати з ним.

Сотник довго й уважно дивився на мене.

– Це неможливо. Принаймні доки ви не довели діло до кінця. Інакше все ваше розслідування не вартуватиме й торби січки.

– Тобто? – обурився я. – Якого ж розслідування ви від мене ждете, якщо не дозволяєте розпитати підозрюваного?!

– Ні! І край. Якщо ви бодай словом перекинетеся, ніхто тут не повірить у вашу об’єктивність.

Він засунув шухляду і пішов до дверей, ввічливо пропустивши мене вперед.

– А він що – гіпнотизер? – насмішкувато поцікавився я.

– Гірше, – відповів сотник і нетерпляче вказав мені поглядом на вихід.

Я переступив поріг, намірившись продовжити розмову в коридорі. Та сотник зачинив за мною двері, а сам лишився в кабінеті. Я мусив піти.

Після всього, що сталося, спати мені аж ніяк не хотілося. Почувався так, наче випив три чашки кави підряд. Тому знову спустився в сад.

Гості вже розійшлись. Тіло нещасного Варфоломія забрали. Під грушею стояв Тимко і флегматично поливав доріжку водою з відра – змивав кров. Котелок і Кисла Пика, а ще цей мордатий камердинер (Тесля, здається) підкладали дошки під вбитого жеребця, щоб відволокти його. На терасі лишалася тільки Настя – вона прибирала залишки перекинутих страв.

Пролунала гучна команда: «Потягли!» – й мертвого Вія нарешті потарганили з саду.

Я піднявся на терасу й сів на софу неподалік од Насті. Вона поралася і не зважала на мене.

– Настю, – гукнув я.

– Так? – вона ввічливо повернулася й чекала, що я скажу.

– Просто хотів подякувати.

– За що?

– Ну… Що ти не розповіла, де мене побачила. Було б важкувато виправдовуватися…

Вона стенула плечима.

– Нема за що… Це ваше діло.

– Якщо тобі цікаво… Стійло відкрив не я.

Вона знову знизала плечима, показуючи, що їй байдуже, і я вирішив змінити тему.

– А ти тут живеш? У маєтку? – запитав я.

– Так, майже весь час. На вихідні пан сотник зазвичай відпускає мене до батьків.

– Кріпачка, значить.

– А ось і не вгадали, – вона всміхнулась. – Я у пана сотника в наймах.

– Як так? Невже серед кріпачок бракує служниць? – здивувався я.

– А в Білому Попелі немає кріпаків. Увесь хутір звільнили у вісімсот п’ятому.

– Ого… Тобто всі – вільні селяни? А сотник тоді вам хто? Батько рідний?

Вона насупилася.

– Дарма ви так. Платять справно. І ставляться добре.

– Угу, особливо пані Анна.

– Я звикла, – сказала Настя. – А пан сотник – добрий… Ви дозволите? Я піду сміття викину.

– Давай-но допоможу.

Я взяв відро з недоїдками та розбитим посудом.

– Якось незручно, – Настя вчепилася в дужку й не хотіла відпускати.

– Чому – незручно? Адже ми обоє – наймити в цьому домі. То що ж тут такого?

– Тільки я навряд чи зможу якось віддячити вам, – відповіла Настя, але ручку таки відпустила й пішла у сад попереду, а я – за нею.

Проминувши сад, ми підійшли до великої вигрібної ями. Вогні маєтку сюди вже не досягали, але в сяйві яскравого місяця все було видно, як на долоні. Я розмахнувся, щоб пошпурити сміття якнайдалі, та в останню мить незграбно послизнувся на глині й мало не впав. Та найприкріше, що разом зі сміттям, я впустив у яму й відро.