Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Що ти сказав отцю Варфоломію? – процідила вона. – Після твоїх слів він пішов і встромив голову просто в пащеку цьому диявольському коню!

– Це не я…

Томаш кудись зник, і я марно крутив головою, намагаючись його знайти.

– Ви сиділи на софі! Грали там у карти чи фокуси показували, – прошипіла Анна. – А потім ти щось сказав йому. Він підвівся й пішов!

– По-перше, не тільки я сидів з ним на софі… – почав я.

– Анно! – гаркнув сотник, перебивши мене. – Охолонь! До чого тут він? Навіть якби він дав Варфоломію червінець за цю витівку – то була особиста забаганка того йолопа! Упокой, Господи… Мене більше цікавить, як так сталося, що Вій вийшов зі стійла! Тягніть сюди конюха!

Я відчув, що хтось дивиться на мене. Це була Настя. Якщо вона зараз скаже, що застала мене в конюшні, – доведеться розповісти про Томаша та його жарти з гашишем. Не хотілося, правду кажучи. Хоча… Хай йому грець! Він мені не родич. Хай виплутується, як хоче!

Та Настя нічого не сказала. Вона опустила очі й заходилася піднімати з підлоги розбиті тарілки.

Гості позбиралися невеличкими гуртами й стиха гомоніли про цю жахливу пригоду. З’явилися Котелок і Кисла Пика: вони привели конюха, якого я бачив удень. Точніше, вони його таки притягли – конюх був п’яний як чіп. Сотник підійшов і схопив його за підборіддя.

– Що ж ти, мерзото, Вія не закрив? Через тебе людина Богу душу віддала!

Конюх упізнав сотника і намагався виструнчитися перед ним, але так, вочевидь, і не збагнув, про що йшлося. Стояти рівно теж не виходило.

– Відміряйте йому, – тихо мовив сотник. – Поки шкіра зі спини не злізе.

– Скільки батогів? – поцікавився Котелок.

– Ти чув, – похмуро відповів сотник. – Поки шкура не репне!

Котелок і Кисла Пика потягнули конюха на господарське подвір’я.

– Заждіть, – сказав я сотнику. – Він не винен! Я знаю, хто випустив коня! Це той чоловік, про якого я питав вас по дорозі сюди.

– Який чоловік?

– Його прізвище Болгар. Це він відкрив стійло.

– Як ви сказали?!

– Болгар, – повторив я. – Так він відрекомендувався.

– Томаш Болгар? – сотник був вражений.

– Атож.

– Томаш Болгар був тут?!

– Ви його знаєте?

– Якщо ми обидва нічого не плутаємо…

І він рушив у дім.

– Чекайте, – озвався я. – З конюха там зараз шкуру здеруть.

Сотник кивнув і голосно гукнув:

– Настю!

Вона мерщій підбігла до нього.

– Дожени моїх бійців, скажи, хай випишуть йому зо два батоги за пиятику, – і годі з нього… А ви, – звернувся він до мене, – ходіть-но зі мною. Якщо ви не помилилися, то… Ходімо!

Ми ввійшли до сотникового кабінету. Старий тримав у руці великий свічник. Одразу попрямував до масивного письмового столу, висунув одну з шухляд і видобув звідти пачку листів. Потім витягнув складений аркуш паперу з першого-ліпшого конверта. Я зауважив, що папір був хорошої якості. Сотник розправив лист і відшукав підпис внизу сторінки.

– Бісова ковінька… Ви певні, що це був він?

– Томаш Болгар. Так, певен.

Сотник розлючено ляснув рукою об стіл. Потім, замислившись, підпер голову рукою.

– І що ви там про нього розказували?

– Я гадав, він працює на вас. Пам’ятаєте, я питав про свій хрестик? Це він мені його дав. Я думав, він виконує ваші накази, – надто вже затято цей Томаш умовляв мене пристати на вашу пропозицію. І, до слова, в поліції я опинився теж через нього! Тож виходить…

– Цікаво виходить, – похмуро завершив мою думку сотник.

– Хто він такий, цей Болгар?

Сотник не спішив відповідати. Його очі бігали, а потім він пильно поглянув на мене.

– Томаш Болгар – це чоловік, який розшукав для мене Хому Брута.

– Розшукав? – здивувався я. – Чи розшукував?

Та сотник пропустив повз вуха моє зауваження.

– Одного прекрасного дня я одержав лист, підписаний таким собі Томашем Болгаром… Ось, послухайте, я прочитаю, – сотник нахилився ближче до свічок і почав читати через збільшувальне скло. – «Я почув про ваше горе і вважаю за свій обов’язок допомогти відновити справедливість, вказавши, де ви можете знайти людину на ім’я Хома Брут». І далі – докладно пояснює, де перебуває Хома… Я мерщій кинувся туди, наче хорт. Але запізнився. А може, хтось Хому попередив: він виїхав звідти на три дні раніше. Й ніхто не знав, куди. Я шукав його, де тільки міг, та марно. Але згодом отримав іще один лист від Болгара.

– З новою підказкою?

– Саме так! Кожного разу він точно вказував, де переховується Хома. Щоразу я мчав туди і довідувався, що трохи спізнився…