Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– А що буває вечорами в шинках, пане Білий? – усміхнувся Іван. – Пили! Обговорювали, даруйте на слові, прекрасних панн!

Я знову крадькома глипнув на його барило.

– Розкажіть-но краще, пане Іване, як закінчився той вечір, – попросив я.

– Хома пішов.

– Щоб зустрітися з панночкою? – уточнив я.

– Ну… – Іван дивно глипнув на сотника, перш ніж відповісти. – Нам-то він сказав, що додому. А там уже… Всі знали, що Хома упадає за нею.

– А вона?

Іван стенув плечима і знову поглянув на сотника.

– А вона, – втрутився сотник, – не хотіла з ним знатися! Гадаю, він просто вистежив її дорогою додому.

Я ще не встиг зреагувати на цю репліку, аж сотник раптом запитав:

– Скажіть, а ви не знали Івана раніше?

Я спершу здивовано поглянув на сотника, потім уважно вдивився в Іванове лице, – той напружено всміхнувся.

– Не пригадую, – ухильно відповів я. – Здається, ні.

– Подумайте, – наполягав сотник. – Іван часто буває в Києві, і ваше лице йому дуже навіть знайоме.

– Справді? – перепитав я Івана.

– О, можете не сумніватися! – вони з сотником знову перезирнулися. – Я вас точно десь бачив! Хіба що… Шраму не було…

Я несамохіть торкнувся рукою до щоки.

– Значить, давненько ми бачилися, – всміхнувся. – Я б навіть сказав – дуже давно.

– Щоправда, не можу пригадати – де саме, – сказав Іван пробачним тоном.

– Тісний світ, – знизав я плечима.

– Шкода, що зразу не згадали, – сотник, схоже, щиро шкодував про це. – Але ви ще подумайте! Спробуйте пригадати! Цікаво ж, чорт забирай!

– Гм-м… – розгублено протягнув я. – То на чому ми зупинилися?

– Хома пішов з корчми, – підказав Іван.

– Так. А Хома говорив того вечора про панну Соломію?

Іван хотів відповісти, та раптом втупився поглядом на щось у мене за спиною. Я озирнувся. Спочатку не зрозумів, куди він дивиться, та потім помітив: за кілька метрів од мене, за невеличким столиком, у гурті інших людей сиділа Анна.

Її холодний погляд був прикутий до мене. Я кивнув їй і навіть усміхнувся, хоча з тим-таки успіхом міг запопадати перед бронзовою статуєю.

Я знову повернувся до Івана. Сотника якраз хтось відволік, і він відійшов, покинувши нас самих. А Іван чомусь зніяковів і втупився собі під ноги.

– То що Хома? Казав щось про панночку? – повторив я своє запитання.

– А ви не хочете запитати, чому ніхто не плаче на її поминках? – замість відповіді тихо мовив Іван. – Чому її жених, з яким уже й дату весілля призначили, навіть не приїхав на сороковини нареченої?

Подумки я зауважив, що сотник поки не збирається до нас повертатися.

– А хто, до речі, жених?

– Генеральський синок.

– Ну, а як це поясните ви? Чому він не об’явився, і чому ніхто не сумує?

Іван знову поглянув мені за спину. Анна так само дивилася на нас порожнім зміїним поглядом. Він знітився й, відкинувшись на спинку крісла, показував, ніби втратив до мене інтерес.

– Облиште, вона нас не чує, – тихо зауважив я. – Можете говорити.

– Тікайте! – сказав Іван, не дивлячись на мене. – Якщо зможете, тікайте сьогодні ж. Зараз! Вкрадьте якогось коня й скакайте туди, де вас не знайдуть!

– Та що ж тут коїться?! Нащо мені тікати, та ще й коня, красти?! Поясніть нарешті хоч щось!

Іван підвівся, ввічливо всміхнувшись.

– Даруйте, – він простягнув мені руку. А коли я підвівся й поручкався, він – з тією ж приклеєною усмішкою – тихо додав:

– Тікай. Якщо не дорожиш життям, бодай душу порятуй!

І він пішов, приєднавшись до гурту незнайомих мені людей. Я озирнувся на Анну, та її крісло пустувало.

Хтось узяв мене під лікоть.

– Пане Білий, прошу познайомитися!

Це знову був сотник. Поруч з ним стояли двоє чоловіків, незначно молодших за нього.

– Це Петро та Василь. Вони перші прибігли на крик нашої Марфи. Розкажіть, – і сотник підбадьорливо поплескав одного з них по плечу.

– Я худобу якраз закривав на ніч, – сказав перший.

– А я люльку курив на подвір’ї, – додав другий. – Моя хата – крайня. Аж тут – такий вереск здійнявся…

– Аж до кісток пробрало! – погодився перший. – Ну, і я бачу, Василь уже побіг…

– Що саме ви побачили під старою вербою, коли прибігли? – запитав я, намагаючись трохи скоротити їхню оповідь.

– Хому, – сказав Василь. – Він сидів там… П’яний… І руки його були в крові…

– А біля нього – камінь… – додав Петро. – Теж закривавлений.

– Ви певні, що він був саме п’яний? – запитав я.

Моє запитання поставило їх у глухий кут.

– Ну… Так той-го… Він навіть заснув потім, – сказав Василь.