Ілларіон Павлюк - Білий попіл

Я обережно кивнув.

– Атож.

– Він був там! – піп наголосив слово «він». – Власною персоною!

– Брут? – не зрозумів я.

Отець Варфоломій перехилив чергову склянку наливки й поглянув на мене печальними очима.

– Вій.

Спершу мені здалося, що піп знущається з мене.

– Сотників кінь?

Тепер, схоже, не зрозумів отець Варфоломій: погляд його спорожнів. А потім він раптово розреготався. Я знічено роззирнувся – це все ж таки були поминки. Та, хоч як це дивно, нікому до нашої бесіди не було діла.

– Не кінь, – нарешті сказав піп, перевівши дух. – Вій! Древній демон.

Я теж налив собі й одразу вихилив, уважно поглянувши на отця Варфоломія.

– Який такий Вій?

– Ну… – він гикнув. – У давнину його по-іншому називали. Проти ночі я це ймення згадувати не хочу, і не просіть. А Вієм його люди нарекли.

Піп притулив долоні зовнішнім боком до очей, розчепіривши пальці, й зловісно прошепотів:

– Через вії…

Я не міг допетрати, хто зі мною говорить: яблучна наливка чи рештки попової свідомості. Хоча отець Варфоломій, правду кажучи, наче й не дуже сп’янів. Певно, на моєму лиці аж світився подив, бо священик реготнув і плеснув мене своїм лаписьком по спині.

Велика холодна крапля впала мені на обличчя. Я здивовано задер голову, і тут-таки на чоло впало ще кілька крапель.

– В альтанку! – діловито скомандував піп, підхопивши тацю з гускою. – Наливку візьмете?

Грім ударив раніше, ніж я відповів. Дівчати скрикнули. Раптово вперіщила злива. Гості кинулися ховатись – хто на терасу, хто в альтанку. Слуги заходилися переносити страви. Вода швидко наповнювала чарки й келихи, змішувалася з залишками вина, базграючи на скатертині рожеві патьоки. Свічки шипіли й згасали, подвір’я оповили сірі сутінки, в яких ледь жевріло тремтливе світло з вікон садиби.

Я вхопив карафку з наливкою й побіг у щільних потоках дощу.

В альтанці, крім нас зі священиком, опинилися Соломіїні подружки. Розбурхані дощем, мокрі на хлющ, вони весело крутилися й щебетали. Я завважив, як отець Варфоломій прикипів поглядом до окреслених під мокрим одягом вигинів та округлостей, і, присягаюся, в його очах світилася аж ніяк не батьківська турбота. Трохи оговтавшись, я розглядав гостей, які скупчилися на терасі. Там уже запалили свічки, і я все чудово бачив: як присутні безтурботно обговорюють зливу, як обтирають воду з усміхнених облич… Усе це не лізло ні в які ворота. Звісно, сорок днів – термін чималий… Та все ж таки: невже ніхто з них аніскілечки не сумував за панночкою?

Упівока помітив знайому фігуру. Не може бути! У цій сірій мряці я міг і обізнатися… Але здалося, що через двір прошмигнув чоловік у старому пальті з заячим коміром – він прямував у бік господарських споруд.

– Я скоро повернусь, – сказав священикові. – Дві хвилини!

Вибігши на подвір’я, встиг помітити, як хтось увійшов до конюшні.

Коли я причинив за собою двері, він саме запалював гасову лампу. Я не помилився.

– Ну, здрастуй, Томаше Болгар, – сказав я. – Куди це ти запропастився?

– Як тобі цей цирк? – запитав він, не відповівши на вітання.

– Ти про поминки?

– Я б їх так не назвав.

Томаш витягнув з кишені квадратик цигаркового паперу. На ньому лежало кілька темних дрібок – він простягнув до мене папірець, щоб я міг роздивитися.

– Будеш?

Я підійшов ближче. Жовтого світла лампи вистачало, щоб упізнати ці кульки зеленуватого пилку.

– Гашиш? – здивувався я.

Томаш видобув з кишені щіпку тютюну й доклав його на паперовий прямокутник, змішавши з гашишем. Потім своїм хвацьким рухом фокусника перетворив це все на акуратну самокрутку.

– Марокканський, – сказав він, перш ніж піднести цигарку до вогника гасової лампи.

Щойно кінчик самокрутки зажеврів, він закрив лампу й тицьнув її мені в руки, повільно затягуючись.

– Що стоїш? Повісь на цвях, – сказав він, затримавши повітря в легенях, і простягнув самокрутку мені.

Лампу я повісив, та від цигарки відмовився.

– Ні, голубе, цієї гидоти я не хочу.

– Як знаєш…

Підійшовши до загородки з кіньми, Томаш навмисне видихнув дим у щілину між дошками.

– Теж не люблять, – гигикнув Томаш.

Тривожне іржання в загоні потвердило його слова.

– Тебе вже ознайомили з місцевим фольклором? – раптом запитав він.

– А… Так. Тут побутують доволі незвичні вірування… І ця пилюка біла…

Томаш відмахнувся:

– Крейдяні відклади виходять на поверхню, а вітер розносить. Теж мені – брама пекла!