Ілларіон Павлюк - Білий попіл

Я зійшов сходами й протягнув відкриту долоню до конячої морди.

– Не треба, пане! – занепокоєно вигукнув конюх.

– Не бійся, – сказав я. – Мені не впервину.

– Не робіть цього, пане! – зірвався на крик конюх і щосили схопив коня за повід.

І цієї ж миті жеребець люто сапнув ніздрями й спробував вкусити мою руку. Ляснуло від натуги повіддя. Зуби клацнули в повітрі. Я інстинктивно відступив на крок, коли жеребець гучно форкнув і його передні ноги відірвались од землі, – та конюх не дав йому стати дибки: неборака аж повиснув на упряжі. Земля рвалась під копитами, коли кінь смикнув головою так сильно, що конюх, який не відпускав повіддя, впав йому просто під ноги. Мене пробрав дрож: здавалося, зараз кінь розтрощить конюхові голову. Раптом пролунав короткий посвист. Кінь одразу заспокоївся, відступив на крок і тихо заіржав, привітавшись із сотником, який щойно вийшов з дому.

– Обережніше з ним, – сказав він мені. – Норов у нього такий, що…

Конюха, який важко підводився з землі, сотник наче й не помічав. Одним стрімким рухом старий скочив у сідло, й кінь нетерпляче затанцював під ним.

– Тиждень тому він убив трьох вовків, – у голосі сотника бриніла гордість. – Сам – трьох вовків!

Він ударив коня каблуками, м’язи на його боках напнулися, й жеребець помчав стрімким галопом, лишивши по собі тільки хмару куряви.

Конюх обтрушував одяг. Він дивився вслід сотникові, як мені здалося, з фаховою ненавистю в погляді.

– Я ж казав, – незлостиво озвався він до мене.

– Та хіба ж я міг… – похитав головою. – Повірте, я багацько різних коней бачив на своєму віку, але такого… Як його звуть?

– Вій, – сказав конюх і забрався геть, перш ніж я встиг запитати, що означає це назвисько.

Трохи постоявши, вирішив обійти довкола дому. Неподалік бічної стіни помітив садівника. Він стриг кущі великими садовими ножицями і щось наспівував крізь зуби, в яких була затиснута кукурудзяна люлька. Попри молодечі рухи, це був літній чоловік. Ножиці ходили ритмічно, може, навіть у такт мелодії, що він вуркотів.

– Боже помагай, – привітався я.

– Дякую, і вам доброго здоров’я! – відповів він.

– Моє прізвище – Білий, і я приїхав сюди, щоб з’ясувати всі обставини смерті Соломії Засухи.

– Так-так… – закивав він і якось зіщулився, сховавши обличчя.

Я давно намірився побалакати з усією прислугою про це діло, тому вирішив скористатися з нагоди.

– А скажи-но мені, ти пам’ятаєш ту ніч, коли вона загинула?

– Ні, пане, – відповів садівник, навіть не обернувшись. – Не пам’ятаю.

– Ну, може, пригадаєш, що було напередодні. Ти ж був тут?

– Ні, не пригадаю, пане Білий. Я взагалі нічого не пам’ятаю.

Він старанно уникав мого погляду й діловито клацав ножицями над кущем.

– Як так – взагалі не пам’ятаєш? У тебе запій був?

– Чого це запій… – садівник нарешті облишив кущ й ображено кліпнув.

– Тоді не мели казна-чого! Був ти тут чи ні?

– Пане Білий, я садівник… – проскиглив він. – Кущі ось рівняю… Що я можу пам’ятати? Не знаю я нічого.

Розговорити його ніяк не вдавалося, але й відступати так просто я не звик. Я стояв мовчки й обмірковував наступне запитання. Садівник нерішуче тупцяв переді мною – він не міг насмілитися полізти назад до своїх кущів, поки я його не відпущу.

– Я ось чого не розумію, – сказав з розпукою в голосі. – Що вони за батьки, коли так от запросто відпускали дочку до цього Хоми!

– Та яке там відпускали! – враз пожвавився садівник. – Двері на ключ замикали! То вона взяла – й у вікно вилізла! Мене потім заставили весь цей…

Він раптом схаменувся і прикусив язика.

– Заставили що? Ти сказав: «Весь цей…».

Садівник украй знітився й, вочевидь, картав себе, що мимоволі бовкнув зайвого.

– Та то таке, – сказав тихо. – Мені, пане, тут ще роботи і роботи…

І він подався зі своїми ножицями до чергового куща.

– Ти, мабуть, щось наплутав, – сказав я. – Як вона могла з другого поверху через вікно втекти?

– По плющу спустилася, – буркнув він і поліз у кущі, ніби хотів там заховатися від мене.

– Отже, я вгадав щодо другого поверху!

Ножиці вмить перестали клацати. Садівник не рухався, – він намагався зметикувати, як далеко завів його власний язик. Я всміхнувся.

– Тому плющем заплетене тільки праве крило будинку, так? – я кивнув на фасад. – А кімната Соломії – в лівому, й саме тому на ній немає ані галузочки, бо тобі наказали весь цей плющ зрізати. Я не помилився?

Він заходився клацати ножицями з подвоєною енергією й удавав, що не чує.