Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Але того вечора вона пішла на зустріч з ним?

– Та з якого б це дива! Вона до друзів пішла! Я навіть не знаю, був там Хома чи ні.

– А потім?

– А потім… Потім наша Марфа… Це хутірська повитуха… Вона йшла додому. Давно споночіло. Й побачила біля старої верби… Побачила, як Хома бив її… Нашу дівчинку… Жорстоко бив… А коли він узяв камінь і…

Сотникові забило дух. Він показав жестом, щосили стиснувши губи. По старечих зморшках під очима потекли скупі сльози.

– Побачивши це, Марфа закричала, як скажена, – знову заговорив сотник.

Я записав у блокноті слово «КРИК» і обвів його жирним овалом.

– А Хома? До речі, Марфа ж могла й помилитися, не розгледіти в пітьмі.

– Так Хома ж нікуди не подівся! Впав і заснув просто там, під вербою – п’янючий він був, як свиня!

Я зробив іще одну коротку нотатку в блокноті.

– І що було далі?

– Марфа побачила, як наша Солька оговталась, підвелася й пішла навмання. Аж тут збіглися на крик люди… А Соля під ранок прийшла додому… Закривавлена…

– Сама?

– Що – сама?

– Ваша дочка сама прийшла додому?

– Та кажу ж – вона встала і…

– Чому ж тоді ця ваша пупорізка… Марфа… Чому вона не прийшла разом з нею? Хіба тієї ж миті, як Соломія підвелася, вона не кинулася їй на поміч?

– Вона, я так розумію, побігла до неї, але ж була неблизько… І поки добігла, Солька, нещасна моя донечка, просто щезла, пішла кудись собі в нестямі.

– Так Марфа, ви кажете, була неблизько, – перебив я сотника, записавши все в блокнот. – Але ж як далеко вона мала бути, щоб не наздогнати дівчину, яка ледве опритомніла після удару по голові?

Сотник стенув плечима й мимовільно скривив губи. Видно було, що його дратують мої запитання.

– Ви ще скажіть, чого доброго, що це Марфа вбила мою дочку… До чого ви ведете?

– Та поки що ні до чого, – я демонстративно поглядав у свої записи в блокноті. – А треба?

Сотник знітився.

– Просто… Нащо тоді стільки запитань про неї?

– Лише на те, щоб уявити собі всю картину, пане сотнику. Жінка бачить, як Хома б’є вашу дочку по голові. Вона принишкла. Але вбивця такий п’яний, що відразу засинає. Аж раптом з’ясовується, що дівчина – жива. Вона піднімається і йде геть… Й ані Марфа, ані люди, які збіглися на крик, чомусь не можуть її наздогнати?

– Гадаю, вона знову десь по дорозі знепритомніла й упала… А вони всі могли півночі ходити за крок од неї – й не помічати… Згодом на хуторі чули, як вона вигукувала ім’я свого вбивці… Коли отямилась…

Ще кілька коротких записів у блокноті. Сотник ввічливо зачекав, поки я закінчу, й тільки тоді повернувся до своєї оповіді.

– Хома, коли його розбуркали, все заперечував. Та що з нього взяти! Він навіть не пам’ятав, як опинився під старою вербою.

– А вдома ваша дочка назвала Хому вбивцею.

– Саме так. Це були останні її слова перед смертю.

– Але вас там не було.

– Я ж казав, що приїхав тільки під ранок…

– А хто ті троє друзів, які вступилися за Хому й не дозволили його відразу повісити?

– Один із них – Іван – сьогодні ввечері буде в нас на поминках. Інші… Не зможуть… Але з Іваном ви перебалакаєте.

– Добре. Тоді не мучитиму вас більше, – підвівшись, сказав я. – Спасибі.

– Хіба вас не цікавить, що було потім, у церкві?

Сотник був здивований. Та знову вислуховувати про труп, який повз до свого кривдника, охоти не було. Принаймні не сьогодні.

– Ще й як цікавить! – запевнив я його. – І це, а також ваш чудернацький слідчий вибрик: замикати гаданого вбивцю в церкві разом із тілом жертви… Я навіть хотів би там побувати. Але завтра. А поки що, з вашого дозволу, трохи подихаю свіжим повітрям. Треба багато про що поміркувати.

– То о сьомій чекаємо на вас у саду, на поминках, – нагадав сотник.

– Дякую… І… Скажу зараз, бо досі якось не випадало. Мої вам співчуття… Нема гіршої долі, ніж ваша…

Його обличчя раптово зчорніло й обвисло. Він на мить так стиснув зуби, аж заходили жовна. Потім підвівся й поплескав мене по плечу.

– Дякую.

І я вийшов, лишивши його на самоті.

Весна напоїла повітря п’янкими пахощами. Співали пташки. Сонце припікало, але прохолодний вітрець легко здмухував жар, – і це було чудесне відчуття.

На подвір’ї, біля самого ґанку, конюх поправляв упряж на здоровенному, неймовірно гарному жеребці. Чорний, як смола, височезний, м’язистий, з гривою, що в сонячному світлі сипала синіми іскрами. Конюх, вочевидь, трохи боявся коня, бо не зводив із нього ока, й варто було жеребцю різко повести головою, – чоловік одразу сахався.