Ілларіон Павлюк - Білий попіл

– Просимо пана! – нарешті сказав мені сотник.

Він вказав рукою на великий дерев’яний чан, встановлений на тринозі між столами, в центрі утвореної ними літери «П». Звідкись спритно вигулькнула Настя з чистим рушником, перекинутим через плече.

Я підійшов до чану. В темній воді брижилося віддзеркалення мого обличчя на тлі пригаслого неба. Вінця чану були білі, й здавалося, моє відображення, наче портрет – рамою, облямоване білим колом. Я занурив руки у воду.

– Намагайтеся намочити і лікті, – тихо підказала Настя.

Помітивши, що загальна увага прикута до моєї персони, я мовчки дослухався її поради й високо закатав рукави. Витерши руки, пройшов до вільного місця біля краю столу. Праворуч од мене сидів огрядний священик у рясі.

– Тарас Білий – знаний київський сищик. Він буде розслідувати вбивство моєї дочки, – оголосив сотник. – І я прошу всіляко йому сприяти в цьому. А зараз – пом’янемо мою Соломійку…

Гості мовчки підняли чарки та келихи. Хтось одразу ж діловито взявся накладати собі їжу. Я здивувався, що ніхто навіть не торкнувся колива в мисці посеред столу. Панотець, який сидів поруч зі мною, теж чомусь відступився від традиції й з хрускотом відламав собі гусячу ногу. Я зауважив його руки, а точніше – здоровенні, сильні ручиська.

– Хіба не належить починати з колива, отче? – не стримавшись, запитав я.

– О! – він знічено поглянув на мене. – Безперечно! Просто я вже його скуштував.

І він передав миску з коливом мені.

– Я – отець Варфоломій, – відрекомендувався він. – А ви, значить, сищик?

Я кивнув. Піп дивився на мене з неприхованою цікавістю. Може, навіть іронічно.

– Гадаєте, зможете знайти цього Брута?

– Та чого ж конче Брута… Я знайду вбивцю. А чи буде це Хома Брут – питання друге. І чи зможете ви потім знайти і покарати його – то вже третє.

– Так… – він погладив свій живіт. – Таки-так…

Я поглянув на отця Варфоломія й раптом мене осяяло.

– Його вже зловили, так?

– Кого?

Хоча піп щосили намагався показати здивування, я вже не сумнівався, що мій здогад влучив у ціль.

– Хому Брута. Його давно зловили й тримають десь на хуторі. Та не всі, вочевидь, вважають його винуватим. Тому і знадобився я. Так? Щоб за всіма правила провести дізнання. Я не помиляюся?

Він примружився.

– Я не зовсім розумію…

– Та все ви розумієте! За сорок днів Хома Брут міг накивати п’ятами і пристати вже до берегів Америки. А тут тільки й розмов: вішати його без суду та слідства чи дозволити мені трохи попрацювати. Отже, про розшук взагалі не йдеться. Лише про докази вини.

Піп знову прищурився й зиркнув на мене, потім відшукав на столі карафку з наливкою, відміряв собі добрі півсклянки й вихилив одним ковтком.

Я чекав на його відповідь, і мені навіть здалося, що він набрав повні груди повітря. Та отець Варфоломій лише гикнув.

– Хотілося б почути вашу думку: що саме сталося в церкві? – запитав я.

– Коли? – здивувався піп.

– Що значить – коли? Я гадав, тут увесь хутір про це гуде! Мене запевнили, що мертва панночка особисто не полінувалася підповзти кілька метрів, щоб тикнути пальцем у Хому. А ви, певно, не вірите?

– А… Як тут не вірити… Краще й не згадувати проти ночі, – він перехрестився. – На свої очі бачив.

– Як вона повзла?

– Ні, – піп знову схопив карафку з наливкою. – Зранку все побачив.

Він знову перехрестився.

– Після першої ночі все ніби було добре… – почав він, чомусь стишивши голос і вирячивши очі. – А по другій ночі, вранці… Дивлюсь – а в неї ноги запилюжені! У нас тут, знаєте, пилюка така… Біла…

Піп знову хлюпнув собі наливки в склянку й вів далі.

– І за ніч ця пилюка – на всьому, хоч вікна закривай, хоч як… Так ось, вранці ми заходимо, а на підлозі – босі сліди! Хома без пам’яті лежить, але він у чоботях. Я підійшов до труни, дивлюсь на ноги панночки… І не вірю власним очам! Вони всі в пилові!

– Ходила, значить? – спитав я, всміхнувшись.

Піп перехрестився і знову налив собі.

– А Хома крейдою навколо себе накреслив. Так ось, тільки в тому колі її слідів і не було… А після третьої ночі – то й взагалі… Відчинили двері, а панночка на підлозі лежить, і отако-го руку до кола простягає…

– Отже, хлопець не витримав цих жахіть і втік… Що ж, його можна зрозуміти!

Піп і не помітив сарказму – він захопився наїдками. Потім раптом відкинувся на спинку стільця й тяжко зітхнув.

– А хочете знати, що насправді сталося в церкві тієї ночі? – запитав він, пережувавши.