Ілларіон Павлюк - Білий попіл

Та мені й цього вистачило. Я рішуче повернувся й пішов у дім.

Анну застав у їдальні.

Вона сиділа на дивані й вишивала.

– Пробачте, що порушую ваш спокій… – звернувся до неї. – Та якщо вже випала вільна хвилина, мені б хотілося оглянути кімнату вашої дочки.

Анна здивовано поглянула на мене.

– Ні, – сказала вона після трохи задовгої паузи. – Не зараз.

– Чому не зараз? Якщо ви хвилюєтеся, що там не прибрано, то це якраз добре. Мені краще побачити все у тому ж вигляді, як було після вбивства.

– Я ж вам сказала, – у її голосі дзвенів метал. – Не зараз.

– А коли ж?

– Якось іншим разом, пане Білий. Там нема на що дивитися, – з самого її тону було ясно, що розмову закінчено.

– Що ж…

Якусь мить я міркував, чи варто її прямо запитати про справжні причини відмови, та потім вирішив, що не варто наражатися на конфлікт. Сам знайду.

Я вийшов і піднявся на другий поверх. Ліве крило – саме те, де я жив. Перша кімната – бібліотека. Вона відчинена. Далі, здається, молільня… Зачинена… Потім – моя. І ще дві спальні. Без жодних сподівань я смикнув ручку найближчої, але – на мій подив – вона була незамкнута. Тихенько зазирнув. Так, спальня для гостей. Така ж обстава, як і в моїй. Хіба що – є крісло. Я обійшов її, зазирнув у комод і секретер. Пилюка на меблях. Пусто. Вийшов і попрямував до останньої спальні. Перш ніж узятися за ручку – озирнувся. Ось вона, Соломіїна кімната. Я плавно натиснув на ручку, двері гучно заскрипіли, і я завмер, озираючись, – а що як хтось вибіжить на цей звук. Ні, нікого. Повільно відчинив двері.

Цілковите розчарування – це й справді ще одна гостьова спальня. Навіть покривала на ліжках – такі ж, як у моїй та в попередній кімнатах. Тільки ця – трохи менша. Ті ж таки голі чисті меблі з шаром білого пороху згори…

Лишалася тільки молільня. Вернувшись до неї, посмикав ручку, потім зазирнув у замкову шпарину. Всередині було темно. Тоді я нахилився аж до підлоги, намагаючись зазирнути під двері, але вони щільно приставали до порога.

Почувши, як у протилежному крилі стукнули двері, я поспішив до своєї кімнати. У коридорі забовваніла квадратна фігура камердинера Анни. Я прослизнув до своїх покоїв.

Одразу по восьмій я обійшов будинок і опинився біля столів, розставлених на подвір’ї літерою «П». Там уже зібралося чимало людей. Вечір видався похмурий, і споночіло раніше, ніж зазвичай, тому на столах горіло багато свічок. Навмисне чи ні, але вони створювали затишну атмосферу, аж ніяк не властиву поминкам. Здаля це все нагадувало салонну вечірку… І що ближче підходив, це відчуття лише посилювалося. Я збагнув, чому: за столом панувало легке пожвавлення, проте аж ніяк не поминальна суєта, коли всі намагаються приховати своє горе, зважаючи на необхідність гідно провести небіжчика в дальню путь. Від скорботного товариства долинав тихий шелест дружньої бесіди. І в тому притлумленому багатоголоссі цілком природно звучав стишений дівочих сміх. Я б навіть сказав, то був короткий посміх, наче хто випадково торкнувся латунного дзвіночка, і він, теленькнувши, відразу ж замовк. Але, безсумнівно, комусь тут було весело.

Сміх на поминках жорстоко вбитої юної сотниківни.

Трохи спантеличений, я звернув із головної доріжки й пішов уздовж будинку – дуже хотілося роздивитися все зблизька, перш ніж приєднаюся до гостей.

За столом зібралося осіб зо двадцять п’ять, може, тридцять. Говорили тихо, часто переходили на шепіт, але моє перше враження не змінилося: на цій поминальній вечері пахло чим завгодно, крім скорботи. Траурний одяг на гостях лише увиразнював цей контраст.

Сотник набивав люльку, і я не міг збагнути, який у нього настрій. Анна сиділа поруч – виструнчена, наче кілок проковтнула, з рівними плечима, – і байдужо попивала вино. Прислужував їй той-таки неприємний здоровань-камердинер, який нагрубіянив мені сьогодні. Він підливав Анні й кружляв навколо неї, як розгодований турботливий джміль. Якісь поважні чоловіки спокійно і неквапно перемовлялися, зібравшись ближче до середини столу. Четверо дівчат неподалік перешіптувалися, й одна з них прикривала долонькою грайливу усмішку. Ще була бабця років сімдесяти, і я подумав, що це, либонь, і є та сама повитуха. Томаша Болгара серед гостей не було, хоч я й сподівався побачити його на вечері. Ніхто не їв.

Я підійшов до столу й стиха привітався:

– Вечір добрий, панове.

Усі враз замовкли. Тиша обрушилася на подвір’я, наче вибух, по якому лишається дзвін у вухах. Більша частина гостей роздивлялася свої порожні тарілки, ніби намагаючись зрушити їх поглядом з місця. Хтось впустив виделку, і звуки її падіння – спершу на стіл, а потім на каміння, що ним було вимощене подвір’я, – видавалися пекельним гуркотом.